Читати книгу - "Спомини"

університет, у 1891–1897 та 1901–1918 pp. був послом до австрійського парламенту (у 1907–1910, 1916–1917 pp. — голова Української парламентської репрезентації, з 1910 — віце-голова парламенту). У 1920-х роках очолював “Раду сеньйорів”, що скликалася для політичних консультацій. ">[350] запротестувала проти того факту. До Станиславова і до Перемишля не прикладав ніхто великої уваги, тому що там було мало питомців і вони не тішилися великим авторитетом. Хоч спочатку Митрополит сам носився з думкою, в який спосіб запровадити целібат, і його вислів, що “Христос піддав думку Папі Григорієві VII[351] запровадити целібат”, повторяв опісля часто Перемиський єпископ Коциловський[352].

Такий поділ викликав велике замішання і, під оглядом педагогічним незвичайно утруднював акцію. Преса, сецесії[353] і інше витворювало неможливу ситуацію. Я, скільки міг, форсував целібат, підпирав і приймав в першу чергу тих, що були рішені на безженний стан, але атмосфера була дуже непригожа. Отець Галущинський підпирав потайки безженних, писав до Риму за введенням целібату, але у Львові він і отці-василіяни займали бодай індиферентне становище. Митрополит вживав різних засобів, щоби створити ґрунт для целібату, не святив тих, що поженилися, аж по довшому часі. Я запровадив практику, щоби аж по півроку по зложенні іспитів допускати до свячень, але Митрополит здержував нераз і рік, а то й більше, і це витворювало всякі кваси.

Папа Пій XI казав мені на приватній авдієнції, щоби навіть силою запровадити целібат[354], але небаром і він, і Конґреґація змінили свою думку. Раз навіть казав мені Митрополит, щоб запрошувати отців-монахів на конференції про целібат. На це я відповів, що Ексцеленція самі казали на реколекціях, що така річ мусить бути правно переведена. Друге, ані о. Схрейверс, ані о. Климентій, ані навіть деякі отці-василіяни не хотіли зайняти рішучого становища в справі целібату так, що ціле “одіюм” спадало на мене. Все-таки значна кількість, і то добрих безженних, вийшла за тих 25 літ з Духовної семінарії. Ще один арґумент промовляв за великою второпністю і обережністю в справі целібату — це була нез’єдинена Церква на Україні і в Росії. Не можна і не треба було, а нинішний час потверджує ще більше, поглиблювати рова між нами і нез’єдиненим Сходом.

Коли нині так глядіти з перспективи переслідування Церкви, то треба сказати, що і між жонатим, і між безженним духовенством було дуже багато, що дали докази геройської посвяти, а так само між одним і другим були апостати. І після першого наступу на Церкву багато безженних світських священиків і монахів поженились і відпали від Церкви, так що під тим оглядом треба добре застановитися над майбутнім введенням целібату, підготовити його і виховувати та вводити його більш раціонально, а передусім усі мусять всіма силами створити відповідну, пригожу атмосферу для целібату.

Я глибоко переконаний, що найбільшим лихом під кожним церковним оглядом була розбіжність між нашим єпископатом, брак координації і підпорядкування, та й не було нікого, хто стукнув би кулаком у стіл і запровадив лад. Один з найвищих достойників Католицької Церкви (секретар стану кардинал А. Чіконьяні[355]), який визнавався добре в наших умовинах, сказав мені: “Коли заходять якісь різниці, то ви при першій виміні думок розбігаєтеся на всі боки і незвичайно важко стягнути вас знову в одно. Ми також диспутуємо, сваримося, маємо різні погляди, але вкінці, переговорившись, всі працюємо далі в одному напрямі”. Нема сумніву, що виміна думок мусить бути, і було би зле, якби її не було, але якщо заходить потреба, то вміти звести все до спільного знаменника. Не можна сказати, що в нашому єпископаті не було того зрозуміння. Я не забуду, як покійний єпископ Павло Гойдич