Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » День на роздуми, Олександр Вікторович Зима 📚 - Українською

Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День на роздуми" автора Олександр Вікторович Зима. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 119
Перейти на сторінку:
чи розповідати Пазлові про побоювання Кукудзі.

Уже не вперше Кукудзі казав Каті підкреслено офіційним тоном: «Коли ваш чоловік знову повернеться в лабораторію? Мені здається, ми зараз працюємо і живемо на вулкані». Катя не розуміла Кукудзі, а він мовчав про те, що все виразніше чув за стінами свого підземного робочого кабінету немовкнучий гуркіт і свист, ніби хтось розкручував велетенське точило і воно набирало розгону, загрожуючи прорізати земну кулю. «Можливо, це те, що я шукав, — задумувався ночами Кукудзі й знову повертався в космічне безмежжя геніальної робітні, де можна знайти новий початок не тільки планети, галактики й самого ядра атома. Дробного заряду нема в природі Землі, але його останнім часом фіксує прилад Кукудзі. — Усе в матеріальному світі має катаклізми передчасної смерті, і, можливо, кінець планети в ефекті дзиги? — Тонако здивовано підносив брови: життя і смерть матерії залежали від швидкості її навколоцентрового руху — вона ніби вгвинчувалася сама в себе, розкидаючи навсебіч океани енергії. — Ми схожі на дітей, котрі стоять перед пультом космічного корабля, — з прикрістю зауважив Тонако. — Але не треба забувати, що ми — пасажири того корабля і нам нікуди буде втікати звідти, ні від кого чекати допомоги у вогняному Всесвіті, де ще досі людина не знайшла собі ні брата, ні порадника, ні рятівника з чужої й далекої планети». Кукудзі намагався й сам не думати про фатальну небезпеку свого відкриття, але йому постійно нагадувала про це опломбована лабораторія Острожного.

Павло довго мовчав, і тільки його пальці все дужче стискали вузьку долоньку Катиної руки.

— Едді Мітчел теж сказав, що тобі не можна хвилюватися. — Катя озирнулася на двері. — Ти поспи, а я посиджу тихенько біля тебе. Я буду тепер днювати й ночувати у твоїй палаті.

— Ні, Катю, ти підеш додому. Будеш приходити й розповідати мені про все, що почуєш і побачиш. А ще краще, коли поїдеш звідси назавжди. Поки я не встану. Ранчо Доута приречене.

— Павлику, це все не так, — швидко заговорила Катя. — Ми всі тут живемо й працюємо. І містер Кукудзі щодня ходить у своє підземелля. Ти просто втомився.

— Можливо, — зітхнув Павло і несподівано широко відкрив очі. Він устиг побачити Катине обличчя, а потім усе заступило пекуче світло пульсуючої блискавки, що летіла попереду хвилі. Павло різко замружився й закрив очі долонею.

Катя теж помітила у глибинах Павлових очей огненну спіраль яскравої комети. «Той вогонь залишився в його очах», — подумала Катя й згадала маленьку бабу Секлету, яка вміла лікувати більма. Маленька, суха й легенька, наче те зілля, що стриміло сухими пучечками зі всіх шпарин її хати, вона здавалася вічною і нереальною. Не брала плати за своє лікування й завжди казала врятованому від сліпоти: «Не бачать мертві, а ти живий. А за життя грішми не платять». Катя не знала, де й поховали бабу Секлету, яка б і досі жила, якби не вчаділа в перетопленій хаті. «Вона хотіла навчити мене своєму знахарству. — Катя каралася власною безпорадністю перед Павловою хворобою. — Баба Секлета, напевне, і вогні зігнала б з його очей».

— Як ти страждаєш… — з тихим жалем мовила Катя і погладила Павлове обличчя. Він перехопив губами її пальці, обцілував і заговорив так, ніби спокутував перед дружиною свою провину:

— Людство уже не раз проклинало фізиків, як і фізики своїх колег, котрі шукали енергію руйнувань. Уже не раз було порушено основне правило самозахисту: перш ніж натиснути на невидимі досі двері у новий світ, треба знайти вікно й глянути, чи нема по той бік дверей самостріла. Я не встиг нічого бодай передбачити: мене здивувало те нечуване відкриття й випалило мені очі. У теперішній науці навіть цього забагато для одного фізика. Тепер я не можу твердо сказати, чи нема по той бік дверей самостріла. А мені треба це знати або хоч знайти проти нього надійний щит… — Павло частіше заморгав і впав обличчям у подушку, щоб хоч так урятувати очі від зливи вогню.

— Тобі не можна хвилюватися. Ти поспи, — умовляла Катя й відчула, як її за плечі бере холод невідомого страху. — Давай помовчимо, Павлику, інакше Едді Мітчел виведе мене з палати.

— Я належу не Едді Мітчелу, не тобі, Катю, і навіть не собі, - заговорив Павло. — Я належу природі, перед якою завинив. Я мушу виправити похибку, і навчитися користуватися тим, що відкрив, як колись люди — вогнем. Інакше це може бути останнім відкриттям, яке ще встигла побачити людина. Його вогонь стоїть у моїх очах не тому, що його сяйво має магічну принадність страшної краси, а через те, що я не знаю, як протидіяти законові космічних перевтілень. Мені треба поговорити з Малькольном. Це надто серйозно, Катю. Я кажу тільки тобі, хоча про це вже, напевне, здогадалися всі на Ранчо Доута. Ти давно бачила Фреда?

— Гаррелсона відвезли в госпіталь.

— Що з ним? Може, він заходив у штольню полігона? — швидко перепитав Павло.

— Не знаю. Востаннє я бачила Гаррелсона живим і здоровим. Кажуть, уночі прилітав Х’ю Вундстон. Після того Гаррелсона ніхто не бачив.

— Звідки ти знаєш, що він у госпіталі?

— Мені сказала Тійока. У Фреда не витримали нерви.

— Бідний хлопчина, — зітхнув Павло й ліг горілиць. — У Гаррелсона дуже мало було власного вогню, і тому він не вистояв перед страхом смерті. Бідолашний пройдисвіт. Попри все, він має аналітичний розум. Якби я вірив у бога, я б помолився за спасіння душі нещасного Фреда. Він хотів зробити свій бізнес, як Малькольн і Х’ю, але не зумів. Він не вчений і не шпигун, бо народився з долею капрала.

Катя почула за дверима збуджені голоси.

— Мені, Павлику, пора, — сказала якомога бадьоріше й поцілувала Павла в уста. — Я триматиму зв’язок з Мітчелом. Увечері прийду. Що тобі смачненького приготувати?

Павло не встиг відповісти, як різко розчинилися двері і до палати майже вбіг Х’ю Вундстон.

— А-а, голубоньки, воркуєте? — весело запитав, тримаючи кришталеву вазу з трояндами. — Поховалися, що навіть старому Вундстону до вас

1 ... 68 69 70 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День на роздуми, Олександр Вікторович Зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"