Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— Отой хлопчина відбуває покарання втретє.

— Ага, рецидивіст, — зрадів із своєї прозорливості прокурор. — Скільки ж йому років?

— Дев'ятнадцять. Дали йому чотири роки позбавлення волі, на сьогодні половину він уже відбув.

— Тут випадок особливий. Потрібне розумне клопотання.

Дорохов повертався на роботу і сушив голову над тим, як йому діяти далі, і вкотре вже лаяв подумки Козубця та його приятельку. «Ото дурепа! Замість того, щоб бігати по базару й купувати для хлопця одяг, прийти б їй та порадитися».

Біля обкому партії він зупинився. Пригадався спокійний, розсудливий голос і уважні очі людини, яка могла дати йому слушну пораду. В цьому Дорохов був абсолютно певен. Постояв збентежений біля під'їзду, а потім рішуче увійшов.

У світлій, скромно обставленій приймальні секретарка глянула на посвідчення Дорохова.

— Ви з особистого питання?

— Ні-ні, що ви! З службового. — Олександр зам'явся, зашарівся.

Секретарка помітила, як він знітився.

— Ви не можете мені розповісти, яка у вас справа?

М'який, доброзичливий тон допоміг зібратися з думками.

— Йдеться про долю людини. Їй треба допомогти. Допомогти повірити в те, що існує справедливість, але як це зробити — я не знаю. Ситуація складна. Ось я й хотів…

— Увечері ви зможете прийти? Скажімо, о двадцять третій годині? Я доповім Костянтинові Івановичу, та тільки постарайтеся говорити коротко.

Сашко з вдячністю кивнув.

На вулиці біля управління Дорохова зупинила дівчина. Він одразу ж упізнав Тасю, хоч обличчя її було заплакане й вигляд вона мала засмучений і нещасний.

— Зранку на вас, Олександре Дмитровичу, чатую. Прийшла з нічної, лягла, а заснути не можу. Зібралася і до вас. Черговий сказав, що вас нема. — її сірі, трохи розкосі очі з надією дивилися на Сашка, а спитати про Льоху вона, видно, соромилася.

— Цілий день бігаю по місту, шукаю, у який спосіб виручити твого приятеля.

— Де він? Посадили?

— Поки що ні, а що буде далі, не знаю. — Олександрові хотілося вилаяти дівчисько, але він стримався. — Приходь завтра. Гадаю, все з'ясується…

Дорохов боявся, що Козубець, не дочекавшись його, викине якогось коника. Під час перерви, роздобувши для гостя пачку цигарок, побіг додому. Відчинив двері квартири і застиг на порозі. Злодій-рецидивіст Чипізубов, одягнувши старе Сашкове галіфе та брудну сорочку, старанно мив підлогу в довжелезному коридорі.

Стіни сяяли свіжою побілкою. Біля метушилися мати й дві сусідки, одна підносила йому таз із водою, друга відшкрібала вапно, що натекло на підлогу, мати на вимитій підлозі стелила доріжки.

Побачивши Олександра, Козубець весело розсміявся:

— Жінки вирішили влаштувати прибирання, ну, а я кажу: «Давайте допоможу». Проходь, ми закінчуємо.

— Ну, Сашко, ваш приятель просто диво. Чистоту навів — ми б так і не зуміли. Зараз йому пляшку за роботу поставимо.

— Не п'є він, — попередив Сашко.

— В рот не беру, — квапливо підтвердив Козубець. — Ось чайку — інша річ. — В очах Льошки застигло німе запитання.

— Увечері, Льоню, дістану пораду. Щойно зустрів Тасю, вона завтра прийде.

Повільно спливав час. Дорохов брався то до однієї, то до іншої справи, але все падало в нього з рук. Кілька разів у думках прорепетирував свою розповідь і, ледь досидівши до пів на одинадцяту, вирушив до обкому.

Після приймальні, переповненої людьми, кабінет видався порожнім і величезним. Боковим зором Дорохов побачив на стінах дві великі карти. На одній прапорці, з'єднані чорним шнурком, позначали лінію фронтів, і було чітко видно, як далеко зайшли фашисти на нашу землю. Друга карта на протилежній стіні, без прапорців, була своя — забайкальська… Господар кабінету з цікавістю розглядав Дорохова.

— Здрастуй. Сідай, розповідай.

Олександр коротко виклав історію Чипізубова.

— Німецьку почав вивчати? — щиро здивувався Костянтин Іванович. — Дай-но сюди його заяву.

Читав, підкреслював олівцем окремі фрази. Біля резолюції про відмову поставив великий знак оклику, глянув на Дорохова й повторив кінець грізної фрази:

— «Рецидивістам не місце в Червоній Армії». Скільки років цьому рецидивістові?

— Дев'ятнадцять.

— Цікаво. — Костянтин Іванович читав далі, а Дорохов намагався зрозуміти з виразу його обличчя, що ж він думає і як вирішить долю Козубця.

— Де він зараз?

— У мене вдома.

— У тебе?

— А куди ж йому йти, якби я його вигнав! Шукати тих, хто його красти навчив?

— Чому своєму начальству не доповів?

— Хотів з'ясувати, як тут бути. Адже там, у колонії, таких роту можна набрати.

— А начальника карного розшуку командиром — і всіх під прапор «Анархія — мати порядку»? Так?

Олександр похнюпився і не помітив, як у кабінеті з'явилася секретарка.

— Ольго Юріївно, скопіюйте ці заяви, і обов'язково з резолюціями. Запросіть до мене на завтра, на ранок, голову обласного суду, прокурора і начальника УНКВС. А цей молодий товариш нехай удень загляне до вас за відповіддю. Все, Дорохов. — Костянтин Іванович потис йому руку і вже вслід, коли той пройшов половину кабінету, промовив — На твоєму місці і я, мабуть, зробив би так само.

Наступного дня, надвечір, з Чити в напрямі до виправно-трудової колонії, що була за п'ятдесят кілометрів од міста, мчала міліцейська машина. Поряд з шофером сидів Дорохов, а на задньому сидінні, схиливши голову на Тасине плече, влаштувався Леонід Інокентійович Чипізубов. Тепер на ньому був ватяний бушлат, шапка з штучного хутра, від військової форми залишилися тільки чоботи. Метрів за сто від прохідної Дорохов попросив шофера зупинитися.

—Іди, Льошо, сам, а я через кілька хвилин слідом.

— Добре, Олександре Дмитровичу. Тільки