Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

1

— Там нічого не можна псувати, зрозуміло? — вкотре повторила я.

— Та зрозуміло, — відгукнулися хлопці.

Ми їхали автівкою до Великого заповідника. Дивна місцина, відомостей про неї обмаль. Хоч кого спитай, кажуть: «О-о, Заповідник…» А що там за «о-о…», самі не знають. Тож ми навіть приблизно не уявляли, що на нас чекає.

— Якщо цей заповідник такий великий, то як ми знайдемо в ньому Садівника? — спитав Мереж.

— Кого? — здивувалася Перла, що сиділа на задньому сидінні поряд із моїм учнем.

— Якось знайдемо. Відшукати б сам Заповідник. Ми вже маємо під’їжджати, а щось його не видно… Садівник… це… людина, котру ми шукаємо.

— Садівника? Ви не могли оголошення дати? «Шукаємо садівника». А в кого з вас сад є?

— Важко щось зрозуміти тут, — сказав Мереж, який вивчав мапу. — Чітких контурів чомусь нема…

— То нащо вам Садівник?

— Так, я навіть не впевнений, що ми зараз правильно їдемо, — зітхнув Бурецвіт.

— Ви мене чуєте? — не вгавала Перла.

— Певно, чергова загадка, — сказав Мереж.

— Ніякої загадки тут нема, — буркнула моя подруга. — Заповідник трохи переміщується, тому на мапі його позначати важко.

Я обернулася до неї.

— Що?

— Зараз зима, значить, він помандрував на північ. І нам треба завернути північніше. Я вам раніше сказала б, але ж ви мене не слухаєте!

— Звідки ти знаєш? — я була вражена.

Вона стенула плечима.

— Зустрічалася з одним ботаніком.

Мереж гигикнув.

— Нічого смішного. Він іще міністр екології… ну, тобто охорони… цього… середовища.

Бурецвіт завернув на перехресті.

— Ну, дивися, якщо надуриш… — сказав він.

— То що? Ви везете мене бозна-куди, нічого не пояснюючи… а я… слабка дівчина…

— Погляньте-но! — ошелешено вигукнула я.

Перед нами постала доволі дивна картина. Дорога, обабіч якої стояли засніжені дерева, упиралася в буйний зелений ліс, залитий сонячним світлом.

— О, точно, це він, заповідник! — зраділа Перла. — Літо цілий рік.

— Фантастика! — похитала я головою.

— Так… цікаво… він мені ще казав, мій ботанік… «Нащо ті Мальдіви, поїхали до Заповідника…» У нього там дача є.

— Нам буде спекотно, однак, у нашому вбранні.

— Я взяла легкий одяг, — сказала я. — Русалки підказали.

Бурецвіт пригальмував перед самим лісом. Дорога просто обривалася, а далі йшла хаща.

— Він у багажнику. Мереже, принеси, будь ласка.

Мій учень притяг пакети з літнім одягом, і ми почали переодягатися.

— Це мій капелюх? — спитав Бурецвіт.

— Так, тобі подобається?

— Кумедний.

— Спідниця моя? Так, буде моя… — сказала Перла. — Мереже, чого ти витріщаєшся, переодягайся.

— Я соромлюся.

— Здуріти з вами можна. А на мене дивитися ти не соромишся?

Вона стягнула светр і кинула його на голову Мережа.

— Нє, — озвався він з-під светра.

— Ця футболка — Бурецвіта, це моє, Перло, візьми капелюшок… — розгрібала я речі.

— А це що, мені? — обурився мій учень.

— Так, щоб голову не напекло. — Ідіотська жовта панамка?

— Я і це ледь дістала!

— Так, шмаття не фешен вік! — сказала Перла.

— А чому в Бурецвіта гарний солом’яний капелюх, а у мене — ідіотська жовта панамка?

— Так вийшло, — сказала я, натягаючи бриджі. — Яка різни ця? — Є різниця! Бурецвіте, давай мінятися. У мене є класна панамка!

— Все, ходімо, — скомандувала я і вилізла з машини, забрала з багажника свій рюкзак і хутко добігла до лісу. Тут одразу стало тепло й затишно. Гадала, що розтану від задоволення, опинившись раптом після зимового холоду в теплих променях сонячного сяйва.

Перла та Бурецвіт швидко намалювалися поруч. Ми трохи почекали на Мережа, що цнотливо переодягався в машині сам, а коли й він перетнув межу літа, рушили разом ледь помітною стежкою, що знайшлася неподалік.

— Схоже на незаплановану відпустку, — усміхнувся Бурецвіт.

— А тут комах чимало, — зауважив Мереж. — Цікаво, а якісь прадавні велетенські тут теж є?

— Справді гарна місцина, — сказала Перла. — Дарма я не поїхала зі своїм ботаніком.

— То ботанік був гарячим хлопцем? Чому ж ви не разом? — поцікавився Мереж.

— У мене не склалися стосунки з його жінкою.

Я чвалала задоволена, як ситий кіт. Природа навколо чарувала красою, сонечко пестило шкіру.

— Ми йшли, йшли, і прийшли до раю… — пролопотіла я.

Раптом над Бурецвітовою головою просвистіла стріла. Він налякано присів.

— Що це було? — переполошилася Перла.

— Підійди до дерева! — гукнув хтось здалеку.

— Що? — остовпіла я.

— Хлопець у капелюсі, до дерева!

— Хто ви? — гукнув шукач.

— Стань біля дерева, бо вб’ю!

— Не ставай! — зашепотіла Перла.

Бурецвіт запитально глянув на мене. Я розвела руками з виразом крайньої розгубленості на обличчі. Шукач скривив губи й підійшов до найближчого дерева.

— Ага, тепер правіше трохи, так,