Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

206
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Неоднаковими стежками" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 75
Перейти на сторінку:
що, бу­ли зник­ли нес­подіва­но для всіх і для ме­не, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

- Була зник­ла з Києва, та й знов, як ба­чи­те, ви­ник­ла. Я по­ки­ну­ла й сво­го дру­го­го чо­ловіка, як і пер­шо­го, бо він був та­ке ж ле­да­що, та­ка ж нікчемність, як і пер­ший. Цур їм, пек їм обом! Не­ма в світі кра­ще, як вольна во­ля од та­кої дру­жи­ни; кра­ще од усього, як своя во­ленька во­лить в усьому. «Він ме­не цмок та лап, а я йо­го штовх та пхиць», як ка­жуть се­ля­ни.


- Он як! Ко­ли так, то я му­шу приз­наться вам, що й я оце не­дав­неч­ко да­ла пхиць своєму Ми­шу­кові, по­ки­ну­ла й своє ле­да­що та й по­чу­ваю, що мені без йо­го і вольніше, і якось догідніше. Не­упо­доб­ний він мені та й годі! Цур йо­му! - ска­за­ла ве­се­ленько Ме­ла­ся. - Ходім же в фойє та вип'ємо по чарці ви­на за свою вольну во­лю та за виз­во­лен­ня од на­ших неп­риємних чо­ловіків, - ска­за­ла Ме­ла­ся.


- То й ходім! - про­мо­ви­ла Мар­ко­вицька і, крут­нув­шись ніби на самій одній п'яті, по­вер­ну­ла на­зад до фойє.


Марковицька бу­ла ви­со­ченька на зріст, су­хор­ля­ва й тон­ка, не­на­че горст­ка матірки. Але її ма­ленька бліденька го­лов­ка бу­ла кла­сич­ної кра­си, а сли­ве чорні оч­ки горіли та­ки­ми їскра­ми, що ча­ру­ва­ли сли­ве всіх па­ничів. Щось надз­ви­чай­но при­над­не бу­ло роз­ли­те в її очах, чор­них тон­ких дов­гих брівках, в су­хор­ля­во­му з тон­ки­ми делікат­ни­ми пруж­ка­ми об­личчі.


- Де ж ви, Ма­ру­сю, знай­шли собі при­шиб в Києві? - спи­та­ла Ме­ла­ся на ході.


- Та в своєї ж ста­ро­давньої ба­бусі. Жи­ве-жи­ве ота по­рох­ня й ніяк не спро­мо­жеться пе­реб­ра­ти­ся на той світ. Та я маю, окрім неї й її за­собів, свій влас­ний засіб. Я цим не жу­рю­ся й не кло­по­чусь, жи­ву й жур­би не знаю, - ска­за­ла Ма­ру­ся.


Вони ввійшли в фойє, де стісне­но сто­яли й скрізь веш­та­лись ку­па­ми па­ни й панії. Ме­ла­ся й Мар­ко­вицька про­тов­пом ки­ну­лись в гу­ща­ви­ну, про­тис­лись че­рез стов­пи­ще, з ве­ли­кою труд­нацією промк­ну­лись до столів, взя­ли з при­лав­ка по чарці ви­на в ру­ки, зу­мис­не й по­каз­но підня­ли чар­ки вго­ру, цок­ну­лись і ви­пи­ли якось по-па­ничівсько­му, якось роб­ле­но, уда­ва­но. Усі звер­ну­ли на їх ува­гу. Панії здвиг­ну­ли пле­чи­ма: не­доб­ра сла­ва про Мар­ко­вицьку вже встиг­ла розійтись по Києву, мов лу­на, пішла по всіх-усю­дах.


Людей не­за­ба­ром ста­ло обрідно. Нес­подіва­но з две­рей, не­на­че Мефісто­фель на сцені, ви­ник той чор­ня­вий кра­сунь, кот­ро­го Ме­ла­ся наг­ляділа з бал­ко­на в пар­тері.


- Хто це та­кий, отой пиш­ний та чор­ня­вий? - спи­та­ла ниш­ком Ме­ла­ся.


- Та це ж Пет­руш­ка. Пет­ро Ми­хай­ло­вич Ма­линкін, мій ду­же да­ле­кий ро­дич, який­сь брат в третіх чи в чет­вер­тих; але я ро­да­юсь з ним і досі та й він ро­дається зо мною й не за­бу­ває ме­не; сло­вом ска­за­ти - ку­зен.


- Aгa! це той, що ви все бу­ло з ба­бу­сею потріпуєте яко­гось Пет­руш­ку, а мені чо­мусь все бу­ло уяв­ляється пет­руш­ка в юшці? - спи­та­ла в неї Ме­ла­ся.


- Оце ж він і єсть той Пет­руш­ка, тільки не в юшці, як ба­чи­те! Він слу­жив в Пе­тер­бурзі, а це вже да­ли йо­му більший чин і пос­ла­ли на провінцію на кра­ще місце. Про­текція попх­ну­ла йо­го доб­ре вго­ру, бо в нас без про­текції не підеш вго­ру, - про­мо­ви­ла по­шеп­ки Ма­ру­ся й поп­рос­ту­ва­ла до то­го Пет­руш­ки, поз­до­ров­ка­лась з ним і за­повісти­ла йо­го Ме­ласі.


- Я вже ба­чи­ла вас з бал­ко­на, як ви зо­ри­ли по ло­жах в бінокль, - ска­за­ла Ме­ла­ся і вти­ри­ла в йо­го вид свої ви­ряч­ку­ваті очі, див­ля­чись на йо­го ду­же вваж­ли­во.


- От я й ра­дий, що ме­не да­ми приміча­ють і кмітять за мною. Бо я в Києві ніби но­вик, хоч я сам та­ки київський з діда з прадіда, - ска­зав Ма­линкін ни­зо­вим ба­сом, кот­рий дзвенів та гув ти­хо, але гуч­но, як ба­со­ва стру­на дзве­нить на чу­до­во­му ро­ялі.


Мелася те­пер ма­ла змо­гу зблизька роз­ди­виться на мо­ло­до­го па­ни­ча.


«Такий дос­то­ту пиш­ний, як Лідин Ула­се­вич, тільки чор­ня­вий. А які чу­дові блис­кучі очі! Які гарні ма­ли­нові вип­нуті ус­та та ще й з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині! Який низький гуч­ний приємний і ти­хий го­лос! Ввесь хист, уся вро­да Ліди­но­го Ула­се­ви­ча. І вид не та­кий гост­рий, ли­си­чий, як у мо­го пас­куд­но­го Ми­шу­ка. Че­рез об­лич­чя то­го Ми­шу­ка усі гост­ро­виді па­ничі зда­ються мені вов­ка­ми або ли­си­ця­ми з вузьки­ми гост­ри­ми па­ще­ка­ми та ще­ле­па­ми. А в цього кра­су­ня ли­це ши­ро­ченьке. Як він підхо­де під мій мрійний іде­ал кра­си, за який я ма­ри­ла ще сли­ве змал­ку, який мені навіть ча­сом при­вид­жу­вав­ся у сні!»


- Марусю! зайдіть оце після спек­так­лю до ме­не ча­ювать. Та й вас про­сю вкупі з ва­шою ку­зин­кою, ко­ли не пи­ли ще й досі вечірнього чаю, - про­си­ла Ме­ла­ся по­хап­цем на про­щанні з па­ни­чем.


- Добре! зай­ду з охо­тою та по­ба­ла­каємо, бо ми ж те­пер обидві со­лом'яні удо­ви, то наші інте­ре­си спільні, - ска­за­ла Мар­ко­вицька.


- І я зай­ду з охо­тою з своєю ку­зи­ною, ко­ли це не об­важ­нить вас, - про­мо­вив Пет­руш­ка.


- Мені це бу­де приємно. Ця ва­го­та мені навіть ду­же приємна в моїй са­мо­тині, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся. - Трош­ки по­ба­ла­каємо та роз­ва­жи­мо се­бе, бо, знаєте, після те­ат­ру ще дов­генько чо­гось зос­тається в душі те­ат­ральна нап­ра­ва і все чо­мусь бе­ре хіть ба­ла­ка­ти за ар­тистів й ви­явить свої дум­ки, гад­ки та пог­ля­ди і на п'єсу, і на гран­ня ар­тистів: од­ним сло­вом, ще хо­четься про­дов­жи­ти на хви­ли­ну ніби спек­такль, - ска­за­ла Ме­ла­ся.


Малинкін поп­ро­щав­ся й по­хап­цем ніби пос­кобз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті своєю чи­ма­лою, але не за­вальною пос­тат­тю й зник. Ме­ла­ся ди­ви­лась слідком, і їй зда­лось, що во­на не­на­че в маї на­ми­лу­ва­лась ви­со­ким яво­ром в зе­ле­но­му лузі над Дніпром, на­ди­ви­лась на той гілляс­тий явір, гус­то та ряс­но об­ли­тий брос­тю та пуп'янка­ми та мо­ло­деньки­ми лис­точ­ка­ми. Во­на ніби по­чу­ти­ла па­хощі мо­ло­дої май­ської заб­рості то­го мо­гу­че­го ве­лет­ня ніби десь в бе­ре­го­вині над дніпро­вою са­гою. І в неї не­са­мохіть чо­гось на­вер­ну­лась на дум­ку пісня: «Лу­гом іду, ко­ня ве­ду. Роз­ви­вай­ся, лу­же! Сва­тай ме­не, ко­за­ченьку: люб­лю те­бе ду­же».


Мелася з ге­не­ра­лом вий­шли нап­рикінці спек­так­лю з бал­ко­на й прос­ту­ва­ли по ко­ри­до­рах зу­мис­не навп­рош­ки че­рез на­товп та нав­пе­рей­ми Мар­ко­вицькій й Ма­линкінові. Не­за­ба­ром Ме­ла­ся наг­ляділа їх обох в гус­то­му на­товпі й якось та­ки про­тов­пи­лась до їх, штов­ха­ючи лю­дей ліктя­ми під бо­ки. Во­на при­ве­ла гос­тей в свою світли­цю. Са­мо­вар вже па­ру­вав на столі. Зай­шов на чай і ге­не­рал.


Мелася шви­денько зго­ту­ва­ла чай і зап­ро­си­ла гос­тей сідать за стіл. Усі од ве­ли­кої сма­ги після ду­хо­ти в те­атрі ки­ну­лись до чаю і сьорба­ли йо­го з жа­до­бою.


- Чи вас пак, Ме­ла­сю, не бе­ре нудьга оту­теч­ки

1 ... 68 69 70 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"