Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

великою роллю для комуністів, які відтак шляхом маніпуляцій добилися повного контролю. В Австрії, де американці та британці визволили східну й південну частини країни, совєти вчинили так само, знайшовши некомуніста, що очолив тимчасовий уряд. Але тут їхній маневр зазнав невдачі. Совєти поклали відповідальність за створення уряду на Карла Реннера, який призначив уряд, до складу якого, окрім Комуністичної партії Австрії, входили дві інші великі партії, що тепер називалися Соціал-демократичною партією і Народною партією. Совєти, а за ними американці та британці, визнали тимчасовий уряд навесні 1945 року.

Дві великі австрійські партії стали тим, чим раніше не були — недвозначними прибічницями демократії в Австрійській республіці. Чільники Соціал-демократів і Народної партії розуміли, що їхні партії могли перемогти на вільних і прозорих демократичних виборах, тоді як спонсорована совєтами Комуністична партія Австрії цього зробити не могла. Комунізм, який ніколи не мав популярності в Австрії, швидко здискредитувала совєтська окупація. Совєтська влада трактувала все майно у своїй окупаційній зоні як «колись німецьке», а отже, підлегле конфіскації. Найжахливішим і найнезабутнішим спогадом окупації було те, що совєтські солдати зґвалтували десятки тисяч жінок, поводячися у Відні так, як поводилися в Будапешті й Берліні. Після того, як совєти встановили пам’ятник невідомому солдатові на Шварцбергенпляц, віденці, виказуючи особливо макабричний приклад притаманного їм чорного гумору, охрестили його пам’ятником невідомому батькові. За прозорої процедури і високої участи виборців Комуністична партія Австрії не мала б жодного шансу на успіх на демократичних виборах.

Для двох партій — правоцентристської і лівоцентристської, — які тепер підтримували австрійську демократію, шанс на успіх на демократичних виборах значно перевищував усе, на що вони могли сподіватися від війни. Соціал-демократи були раді повернутися до політичної системи, з якої їх виключено, коли 1934 року їхню партію заборонили. Народна партія, фактична наступниця Фронту Батьківщини, була щаслива взагалі брати участь у політиці. В інших країнах Європи совєти представили всі партії правого спрямування як німецьких колаборантів. У Австрії вони не могли цього зробити. Усім було відомо, що Фронт Батьківщини 1938 року намагався захистити країну від нацистів. Повоєнний очільник Народної партії Леопольд Фігль провів більшу частину війни в німецьких концтаборах. Понад те, американці, британці й французи виразно хотіли встановлення демократичного устрою. Оскільки й вони брали участь в окупації Австрії, то совєти не могли так легко диктувати, кому брати участь у виборах, а кому ні[313].

Комунізм ішов услід за Червоною армією; демократія — за американцями і британцями. Австрія опинилася десь посередині. Вільгельм, чоловік королівського народження і прагнень, вирішив підтримати владу народу. У травні 1945 року, відразу після німецької капітуляції, Вільгельм поринув у демократичну політику Австрії. Він підтримав австрійську республіку після кар’єри монархіста, прийняв австрійську націю після цілого життя віри в імперію, ба навіть вступив у Народну партію після років оскаржування демократії як личини, за якою ховалася совєтська конспірація. Вільгельма не полишено цілком напризволяще. Його зв’язковий Поль Маас виїхав до Франції, але спершу познайомив Вільгельма з колегою, який називав себе Жаком Брієром. Брієр попросив Вільгельма виступити посередником між Народною партією і французьким правоцентристським Mouvement Républicaine Populaire. Вочевидь, Вільгельм познайомив офіцерів французької розвідки із чільниками Народної партії. У свій особливий спосіб він робив те саме, чим після німецької капітуляції займалася значна частина Європи — збирав із уламків вельми недемократичного минулого програму демократичної дії[314].

Обіцянка демократичних виборів в Австрії, що їх планувалося провести в листопаді 1945 року, дещо відволікала від важливішої проблеми — непевности щодо долі цілої країни. Зрозуміло було лише одне: Аншлюс скасовано, Австрія буде незалежною державою, що існуватиме окремо від Німеччини. На цьому британці, американці й совєти погодилися 1943 року. У липні 1945 року британський уряд Вінстона Черчиля упав, а з ним відпала й найменша можливість того, що Австрія знову буде монархією або осердям якогось штибу центральноєвропейської федерації. Отто фон Габсбург провів більшу частину війни у Сполучених Штатах, але не спромігся зібрати значної підтримки для своєї ідеї багатонаціональної федерації під правлінням члена габсбурзької династії. Отож союзники зійшлися на тому, що Австрія буде республікою, хоча розуміли цей термін по-різному. Совєти вважали, що правдивою республікою є та, у якій державний апарат від імени робітничого класу контролюють комуністи. Інші союзники вважали, що республіка повинна передбачати демократичну зміну влади шляхом вільних виборів. Всюди там, де совєти погоджувалися на вибори, вони очікували від своїх місцевих союзників їхньої фальсифікації.

У липні 1945 року союзники поділили Австрію на чотири зони окупації: совєтську, американську, британську, а також французьку — на альпійському далекому заході. Столиця теж мала підлягти окупації з боку чотирьох держав. Британська, французька та американська влада увійшла до Відня в серпні. Вільгельм, безсумнівно, собі на велику втіху, опинився у британському секторі міста. Йому могло здаватися, що він ішов на ризик за добру справу, працював для західної розвідки під час війни, а потім за демократію, а отже, тепер міг отримати свою винагороду. У травні й червні Вільгельм міг пишатися своєю демократичною відвагою і покластися на відносну безпеку британської (а не совєтської) військової поліції. Тієї осені він міг спостерігати, як демократія робила свою справу: ефективні кампанії проводили як Соціал-демократи, так і Народна партія. Вільгельм був у доброму гуморі, писав теплі листи господині свого будинку й водив дітей інших винаймачів купатися. У листопаді він сказав своїй господині, що після цілого життя мандрів він готовий осісти. Він був на той час п’ятдесятилітнім чоловіком. Було, мабуть, і справді пора[315].

Саме в той час, коли Вільгельм, здавалося, знаходив собі місце в новій Австрії, члени його родини шукали способу звідти вибратися. Відшукавши своїх доньок Марію-Кристину та Ренату, Альбрехт і Аліса не мали жодного зиску із того, щоб залишитися. Незрозуміло, чи Альбрехт шукав у місті свого брата Вільгельма; через багато років Марія-Кристина не пригадувала такої зустрічі. Хай як сталося, але у двох братів були різні обов’язки. Альбрехт із родиною були поляками, а не австрійцями, і вирушили назад до Польщі. Вони знали, що застануть країну під окупацією з боку Червоної армії, і що вона потрапить під контроль комуністів. У ту мить, коли вони могли легко втекти до вільної європейської країни — може, Іспанії або Швеції, де в них були родичі, — вони натомість вирішили повернутися до Польщі. Там вони спостерігали за тим, як владу захопили комуністи, які сфальсифікували результати референдуму 1946 року, а потім і загальних виборів у 1947-му.