Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

1942 року уклали ретельний звіт щодо національної належности Маї. Звіт у цьому питанні посилався на п’ятьох різних німецьких посадовців, і всі вони надали різні, але цілком логічні відповіді. Один твердив, що вона німкеня з походження й вибору; інший казав, що вона німкеня, але що він не хоче відповідати на запитання, чи повинні Габсбурги володіти власністю; ще інший говорив, що вона була німкенею, але не дотримувалася нацистських переконань. Четвертий посадовець сказав, що вона аристократка, а отже, не належить до жодної національности, а п’ятий — що у справах немає нічого, що могло б дати відповідь на це питання. SS непокоїв її позірний брак нормальних політичних зобов’язань: Маю не цікавили питання раси й антисемітизму; до того ж, вона визнала, що не може зростити своїх дітей нацистами. SS виснувало, що, попри все це, вона є німкенею другої категорії, тобто етнічною німкенею чи Volksdeutsch. Це означало, що вона мала право на власність[307].

У травні 1943 року Гітлер взяв справу у власні руки. Він наказав націоналізувати власність Маї без відшкодування, разом із Альбрехтовою. Гіммлер обгрунтував його підстави: вона перебувала трохи заблизько до «зрадника» Альбрехта. У цьому він був хибно поінформованим, і в кожному разі така «вина за асоціацією» погано узгоджувалася з расовою ідеологією і німецьким правом (у його застосуванні до німців). Місцеві службовці знову відмовилися скоритися своєму фюрерові. Вони не хотіли націоналізувати власність особи, яка може виявитися німкенею. Гітлер побудував расову бюрократію, яку й сам не завжди міг обійти[308].

На цей час німці самі починали усвідомлювати, хай лише з імплікацій власної політики, що расову належність визначає не біологія, а бюрократія. Починаючи з 1942 року, згідно з новою расовою політикою, що застосовувалася щодо Живця та інших, доданих до Райху земель, німецькі посадовці шукали високих і вродливих поляків для того, щоб відіслати їх до Німеччини для акультурації. У роз’ясненнях щодо цієї політики, знаної як Eindeutschung, онімеччення, уточнювалося, що не мало значення, чи ці особи вважалися німецького походження, чи ні. Така державна політика мала на меті перетворити на німців осіб, котрі в іншому разі стали (чи залишилися) б членами іншої нації. Політика ця не поширювалася на місцевих євреїв, яких на той час вивезено у Generalgouvernement. У 1942 і 1943 роках їх відіслано в табори смерти. У Треблінці, на північний схід від Варшави, загинуло близько восьмисот тисяч польських євреїв. У Авшвіці, лише за сорок п’ять кілометрів на північ від Живця, газом задушено ще мільйон європейських євреїв[309].

Оскільки питання раси вирішували бюрократи, то воно могло стати предметом міжустановчих суперечок. На 1943 рік різноманітні служби, які займалися габсбурзьким питанням, сварилися між собою. У 1944 році бюрократичні установи втратили навіть підстави для суперечок — у травні справи Головного Бюра Безпеки Райху згоріли після бомбардування. Так летуни союзників, за яких у ті роки із землі вболівали Аліса та Вільгельм, зробили свій ненавмисний внесок у справу Габсбургів. Без своїх паперів бюрократи не могли пригадати, що сталося з різними Габсбургами, про яких ішлося, і яким був стан справ[310].

Німецькі посадовці не здалися. Попри втрату справ (і телефонних ліній), клерки продовжували пошуки. У травні 1944 року вони шукали в місті Вадовицях такого собі графа Ромера. Він знав Лео перед війною і, можливо, зміг би сказати щось про його національну належність, таким чином допомігши німцям встановити національну належність його дружини і дітей, а відтак — прискорити остаточне вирішення справи про їхнє майно[311].

У той момент війни це був дивний клопіт. Улітку 1944 року американці та їхні союзники висадилися в Нормандії, а совєти дійшли до земель довоєнної Польщі. Тим не менш, у вересні німецький губернатор регіону наполіг на тому, що націоналізація живецьких маєтків була «не лише формальною справою, що її вирішення можна відкласти в часі тотальної війни, а справою вельми нагальною, з огляду на поставлену мету адміністративного спрощення». Місцева влада звернулася по ще одне особисте рішення Гітлера. Та йому було вже не до того. Місцевим службовцям дано вказівку, що з теперішнім станом «невирішености» доведеться «наразі» змиритися. Та «наразі» більше не було. 1944 року союзники обступали їх зі сходу, заходу й півдня. Навесні 1945 року Тисячолітній Райх Гітлера дійшов свого кінця, проіснувавши лише дванадцять років[312].

Гітлерова расова династія виявилася крихкішою за Габсбурзьку династію родинну. У протистоянні між ними, позірно такому нерівному, вижили саме Габсбурґи. Гітлер наклав на себе руки 30 квітня 1945 року. Альбрехт і Аліса через декілька днів бачили, як їхній робітничий табір у Штраусбергу звільнили американці. Тим часом Червона армія поспішала на захід. Поки Габсбурґи вітали американських солдатів, у їхньому польському замку ночували совєтські офіцери. Живець визволила Червона армія, а совєти мали власні уявлення щодо власности, політики та Габсбурґів.

Відень, другу домівку родини, теж визволила Червона армія. Відень і Живець, колись габсбурзька столиця і габсбурзьке володіння, згодом міста у складі австрійської та польської республік, відтак додані Гітлером до Німецького Райху, водночас опинилися під владою Сталіна.

Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року Сталін замінив Гітлера в ролі господаря східної та центральної Європи. Раніше він стверджував, що ця війна буде несхожою на всі попередні війни в тому сенсі, що переможець її насадить свою політичну систему доти, доки лише зможуть дійти його війська. Коли Червона армія зустрілася із західними союзниками в Німеччині та Австрії, їхні служби військової поліції й розвідки встановили різного штибу окупаційні зони. Коли Аліса з Альбрехтом поспішали із Штраусберга до Відня у пошуку своїх доньок, то переходили з американської зони в совєтську, а отже, наражали себе на ризик. Совєтська поліція, особливо ж служба військової контррозвідки, так званий СМЕРШ, не вагалася заарештовувати цивільних, яких вважала ворогами совєтської влади.

Вільгельм залишався у Відні, без сумніву, сидячи дуже тихо після того, як Червона армія вступила в місто у квітні 1945 року. Він ризикував своїм життям у тій частині Європи, де принаймні в той час правила встановлювали совєти. Совєтська таємна поліція і військова розвідка вміло й енергійно діяли за лаштунками. Вони значно дієвіше, аніж свого часу німці, викорінювали організації польського та українського спротиву. Алісиних товаришів у польській Армії Крайовій здолали совєти.

У Польщі та інших країнах, чиї території повністю звільнила Червона армія, совєти запропонували встановити тимчасовий уряд із непропорційно