Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Маас дав Ліді складне завдання. Він повідомив, що разом зі своїми спільниками надає притулок британському летунові, чий літак збито. Чи не могла б Ліда знайти для нього якісь німецькі посвідчувальні документи? Вона виконала це завдання успішно й доправила Маасові посвідчувальні папери українця, що покинув німецькі збройні сили[299]. Цілком можливо, що це завдання було випробуванням, яке Ліда витримала. Може, збитий летун існував насправді, а може, й ні. Ліда довела, що має справжні зв’язки з українцями, які колись носили зброю, про що і йшлося.

Ліда, безперечно, розуміла Вільгельмові плани; як і для тисяч українських націоналістів, що колаборували з німцями, її єдиною надією тепер був Захід. Вона звела Вільгельма й Мааса із Мирославом Прокопом, чільником відділу Організації Українських Націоналістів. Вільгельм знову опинився в гущі української політики, допомагаючи націоналістам у перших незручних розмовах із західними державами. Хоч якими приреченими не були ці зустрічі, вони все ж виявилися доволі перспективними, принаймні з одного боку. Як пам’ятав Вільгельм, 1918 року українці не мали зв’язків із західними державами-переможницями війни. Україна тоді сприймалась як примара німецького імперіалізму і не мала майже жодної підтримки в Парижі, Лондоні чи Вашингтоні. Цього разу, сподівався Вільгельм, українцям не доведеться гинути разом із німцями[300].

Ризикуючи у Відні своїм життям заради візії України в союзі із західними державами, Вільгельм знову ставав українцем. Відклавши набік расистські ідеї, що спонукали його ототожнити свою долю з Німеччиною, він повернувся до свого обраного народу — а отже, й до ідеї, що належність до нації була справою вибору.

У Живці Альбрехт з Алісою від самого початку відкидали ідею раси. Альбрехт залишився поляком, а тому сидів у тюрмі. Допитувана Гестапо в січні 1942 року Аліса говорила про свою польську національність як про питання особистої політичної моралі. «Я нині, як і раніше, вважаю себе, — казала вона, — належною до спільноти поляків і можу лише висловити свою шану відважній поставі поляків». Її ставлення до нацистського режиму було категорично негативним. «Коли мене питають про націонал-соціалізм, я можу лише відповісти, що відкидаю його. Підставою для цього є брак особистої свободи»[301].

Політика німців ґрунтувалася на протилежному принципі: нація — це раса, а раса є ознакою біологічною, отже, визначає її наука (що на практиці означало — держава). У 1940 році німці уклали расовий реєстр населення, так званий Volksliste. Перша категорія цього реєстру — Reichsdeutsch — містила осіб, що їх вважали німцями за расою, культурою і політикою. Альбрехт і Аліса відмовилися від внесення до Volksliste. Оскільки поляки не мали права на власність, то їхню відмову від німецької національної належности можна було використати для націоналізації їхнього майна. Гайнрих Гіммлер, голова SS і Міністерства із зміцнення німецькости, побачив свою нагоду. Крім цього, він хотів, щоб цілу цю родину заслали в табір примусової праці десь у глибині протестантської Німеччини, вдалині від католицьких поляків Вісли, які, за поліційними звітами, любили Алісу й дівчат[302].

Не всі представники нацистської верхівки погоджувалися з Гіммлером. Райнгард Гайдріх, права рука Гіммлера, не хотів, щоб Габсбургів вислали до табору. Та в травні 1942 року його вбили члени чехословацького опору, що й поклало край його участі в обговоренні. Не всі підлеглі Гіммлера поділяли його особливо вороже ставлення до польських Габсбургів. Місцевий відділ SS відмовився продовжувати допити Альбрехта й у внутрішньому листуванні шанобливо називав його «ерцгерцогом». Представники SS, здавалося, вважали, що Гестапо провело справу примітивно[303].

Та гору взяв їхній зверхник Гіммлер — принаймні таке складалося враження. У жовтні 1942 року Алісу, Альбрехта і двох їхніх дочок заслано в робітничий табір у німецькому Штраусбергу. Навіть тут влада нацистів над ними не була цілком певною. Іноземні захисники ствердили, що Альбрехт був надто хворим і скаліченим унаслідок допитів, щоб працювати. Він вийшов із в’язниці сліпим на одне око і лише частково володіючи кінцівками. Німці дозволили дівчатам — безперечно, це був жест у бік іноземних прихильників Габсбургів — поїхати вчитися до Відня. На початку 1943 року Альбрехт, якому дозволено звернутися по медичну допомогу, певний час перебував там із ними. Коли він того літа повернувся до табору, то все ще, на думку Аліси, «тримався духом»; та здоров’я його наче не покращилося. Лише Аліса залишалася в таборі праці упродовж цілого року — і відмовлялася копати картоплю. Вона пояснювала, що чинить так не тому, що копання картоплі є негідним заняттям — якраз навпаки. Причина відмови натомість полягала в тому, що вона відмовлялася робити будь-що на користь Гітлерового Райху. Після цього дівчата втратили свої місця в школі і, зрештою, їх поставлено на вимушену працю у Відні. Марія-Кристина працювала помічницею медсестри, коли у березні 1944 року на місто почали летіти американські бомби[304].

Навіть усунувши з дороги польських Габсбургів, німці не могли встановити юридичний статус живецького маєтку. З’ясувалося, що єдиного маєтку не було. Жаданий об’єкт юридичної націоналізації німців насправді складався з двох окремих збірок різноманітних об’єктів власності, якими володіли Альбрехт і Лео; у 1930-х роках ними керувала одна адміністрація. Броварнею і деревообробними майстернями німці також керували як єдиним об’єктом, але для того, щоб забрати їх у власність держави, їм довелося б націоналізувати власність, захоплену не лише в Альбрехта, а й у Лео. Лео ускладнив цю трансакцію двома чинниками: своєю імовірною німецькістю, а також беззаперечною смертю. Він помер від туберкульозу у квітні 1939 року.

Оскільки Лео не залишив заповіту, то всю його власність успадкувала його дружина Мая, яка цілком природно висловила заперечення, коли її землю захопили разом із Альбрехтовою. Вона мала рацію. Ніхто не сумнівався в тому, що вона німкеня. Крім цього, у неї були зв’язки. Один із її зятів полював із Германом Ґерінгом, головою німецьких військово-повітряних сил і високопосадовцем Райху. Вона написала самому Гітлерові, представивши себе німецькою вдовою з німецькими дітьми і покликаючись на «глибоку скруту і невимовний відчай»[305].

Розлючені заплутаністю ситуації Гітлер і Гіммлер просто хотіли, щоб маєток нарешті націоналізували, а Габсбургів принизили. 1941 року Гіммлер заявив, що, попри всі докази, Маю не слід вважати німкенею, оскільки Гітлер хотів отримати її власність для німецької держави. Цю директиву не було виконано[306].

Замість цього SS