Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

війна, у якій гинуть тисячі й тисячі здорових чоловіків. А німці вже програли цю війну!». Така думка не була цілком безпідставною. Німецьке військо добилося швидких перемог на сході, але не захопило Москву; вирішальна перемога над Совєтським Союзом, що її обіцяла преса й пропаганда, не відбулася. У грудні 1941 року Японія втягла у війну Сполучені Штати, здійснивши бомбардування Перл Гарбор. Роком раніше на дорозі Німеччини стояла лише Великобританія; тепер Німеччині доводилося боротися проти Британії, Совєтського Союзу та Сполучених Штатів. Однак пророкувати поразку Німеччини майже цілковитому незнайомцю у Відні в 1942 році було сміливим кроком. Відень належав до Німецького Райху; якби про такі коментарі хтось доповів поліції, дійшло б до допиту і значно гірших речей. Що робив Вільгельм? Безперечно, він висловлював щире переконання. Найімовірніше, він ще й перевіряв Романа[294].

На той час Вільгельм, мабуть, уже працював на західне розвідувальне агентство, вербуючи агентів. Цілком можливо, ішлося про Британське Командування Спеціальних Операцій, що організовувало ланки опору в підконтрольних Німеччині районах Європи. Вільгельм був англофілом ціле своє життя; він, мабуть, знав, що британський уряд прихильно ставився до ідеї відновленої Австрії, можливо, навіть у вигляді великої багатонаціональної держави. Прем’єр-міністр Вінстон Черчиль, людина дев’ятнадцятого століття, плекав немалу ностальгію за Габсбургами[295].

Романа Вільгельмова заява заскочила і втішила. Він вважав її знаком Вільгельмової довіри, а отже, у свою чергу, довірився Вільгельмові. Двоє чоловіків почали зустрічатися щотижня — і, схоже, бачилися регулярно впродовж 1943 року. Вони вечеряли в невідомих і дешевих ресторанах, яким, здавалося, надавав перевагу Вільгельм, і разом ходили на концерти. Вони стали друзями.

8 лютого 1944 року Вільгельм поміняв житло у Відні, переїхавши з другого у третій район міста. Його нове мешкання за адресою Fasangasse, 49, винайняте у шкільного вчителя на пенсії, було розташоване значно ближче до тих районів Відня, які він знав змалку. Хоча сама вулиця була доволі скромною, будинок, у якому мешкав Вільгельм, був розташований не далі, ніж за півгодини ходу від давньої резиденції його батька. Стояв він у цікавому сусідстві, в тіні Бельведерських палаців, близько до руху й гамору залізничної станції Зюдбангоф. Тут був непоганий прихисток для друзів, у яких могли бути всі підстави поспіхом покинути місто.

Нове помешкання Вільгельма невдовзі стало центром антинацистського шпигунства. Саме в покоях на Fasangasse він познайомився зі своїм зв’язковим Полем Маасом. Той назвався французом, працював на німецькій фабриці й доповідав британській розвідці. Вільгельм вважав — мабуть, слушно, — що ім’я «Поль Маас» було псевдонімом. Маас — річка, що тече від Льєжу до Антверпену в Бельгії, тож іменем своїм її обрала б особа, яка прагнула зберегти анонімність. Скільки правди було в решті Маасової розповіді, встановити неможливо.

Маас хотів, щоб Вільгельм доповідав про рух німецьких військ і допомагав виявляти слушні цілі для бомбардувань союзників, які розпочалися в березні 1944 року. Вільгельм радо погодився. Він волів допомагати Королівським військово-повітряним силам провадити бомбардування німецьких військових об’єктів. Вільгельм розмовляв із знайомими німецькими офіцерами і здобуту з цих розмов інформацію передавав Маасові. Одним із об’єктів їхнього зацікавлення була розташована у Вінер-Нойштадті літакобудівна фабрика Мессершмідта, що її союзники активно бомбардували. Попри те, що Вільгельм сам колись вчився у Вінер-Нойштадті, його симпатії, як і симпатії Аліси, були цілковито на боці летунів, що здійснювали бомбардування. Так було навіть після того, як союзники знищили сусідній із Вільгельмовим будинок на Fasangasse[296].

Вільгельм мав рацію, коли у лютому 1942 року передрік, що війна на східному фронті повернеться проти німців. Німецька капітуляція під Сталінградом роком пізніше стала символічною поворотною точкою. Коли війна почалася, Вільгельм сподівався, що німецька перемога приведе до створення української держави. Коли німці 1943 року відступали перед Червоною армією, він міг лише сподіватися на те, щоб німецька поразка не перетворилася на катастрофу для української нації. У 1944 році українці, які колаборували з німцями, з’явилися у Відні зі звістками про німецькі поразки й проханнями про допомогу. Вільгельм і Роман (який переселився у будинок на Fasangasse) допомагали українським біженцям встановлювати зв’язки з місцевою владою і були за перекладачів.

Управний комбінатор, Роман розумів, що може тепер обирати з багатьох відчайдушних українських жінок, які прибували до Відня зі сходу. У вересні 1944 року він сподобав собі молоду жінку, що називала себе Лідою Тульчин, і обрав її на те, щоб приходити до його помешкання готувати, прибирати і, мабуть, виконувати, крім цих, ще інші обов’язки. Роман знайшов собі більш ніж гідну пару. Ліда жила значно складнішим життям, аніж він спершу усвідомлював. Вона була насправді Анною Прокопович, важливою постаттю в українському середовищі, кур’єркою для чільників відділу Організації Українських Націоналістів. Упевнившись у її зв’язках із націоналістами, Роман розповів захопленому Вільгельмові про своє відкриття[297].

Тепер, восени 1944 року, Вільгельм отримав великий шанс знову увійти в українську політику, в час, коли українським націоналістам потрібна була допомога. Він втратив зв’язок із українським національним рухом після свого скандалу 1935 року, а його головну контактну особу в середовищі українських націоналістів у 1938 році вбили совєти. Тепер він міг запустити в дію свій ширший план, який полягав у зміні образу та розширенні політичних можливостей України шляхом перетворення українців, що колаборували з німцями, на цінний здобуток для західної розвідки. Вільгельм розумів, що єдина надія на іноземну підтримку для українських націоналістів після поразки німців полягала в тому, щоб якнайшвидше перейти на інший бік. їм доведеться знайти собі покровителів серед американців, британців або французів; совєти, що прибрали Україну собі, катували і вбивали би впійманих українських націоналістів. Вільгельм мав необхідні зв’язки серед представників західної розвідки; Ліда була тією особою, якої йому бракувало для здійснення свого плану.

Допомагаючи людям, що покинули німців, зав’язати контакти з ворогами Німеччини, Вільгельм ставив власне життя у велику небезпеку. Та 1944 року він, здавалося, повернув собі молодечий спокій і такт. Він попросив Романа познайомити українку з французом. «Я хотів би, — сказав він своєму приятелеві, — щоб ти познайомив Ліду Тульчин із Полем Маасом. Але треба розважити над тим, як це краще зробити. Можливо, ти міг би запросити їх, разом із твоєю подругою Бірутою, на концерт? Такий крок був би цілком природним і не викликав би підозр». Бірута, одна з численних колежанок Романа, була балериною, володіла французькою мовою, а отже, за необхідности могла перекладати. Маас прибув із невеликим запізненням і