Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

він відмовився створити маріонеткову українську державу, хоча вчинив саме так для двох інших націй із габсбурзькою історією — словаків та хорватів. Коли того літа українські націоналісти зробили спробу створити номінально незалежну державу, яка була б союзницею Німеччини у війні проти Совєтського Союзу, Гітлер посадив їх у концтабори. У колишній Совєтській Україні Німеччина встановила брутальну окупаційну зону, Райхскомісаріат Україна, де українців трактувала як недолюдей, а їхні продукти — як ресурс Райху[291].

У війні проти Совєтського Союзу Гітлер не поклався на жодне українське утворення, а натомість дозволив лише колаборацію окремих українців у злочинах свого режиму. Деякі українські з’єднання приєдналися до Гітлерової інвазії Совєтського Союзу, расової війни від самого початку, в якій євреїв розстрілювали над ямами смерти, а совєтських військовополонених морили голодом. Гітлерівська SS завербувала тисячі українців для поліційної праці, яка передбачала зокрема зганяння єврейських жінок і дітей на розстріли. Голокост — німецька політика убивства кожного єврейського чоловіка, жінки й дитини в Європі — розпочалася із вторгнення в Совєтський Союз. Вільгельм мусив знати про німецькі вбивства євреїв, що їх здійснювано у відкритих полях перед ровами смерти. У кінці серпня німці вбили двадцять три тисячі євреїв у Кам’янці-Подільському, де Вільгельм 1919 року зголосився на службу у війську Української Народної Республіки. У кінці вересня німці розстріляли понад тридцять тисяч київських євреїв у Бабиному Яру. Можливо, ці жахіття спонукали Вільгельма, який колись оскаржував погроми, що відбувалися під час попередньої світової війни, застановитися над нещодавно відкритим для себе антисемітизмом[292].

У такій війні колаборація з німцями була жахливою ціною, як розумів Вільгельм. Українці допомагали німцям у здійсненні найстрашніших воєнних злочинів, які лише можна було собі уявити, без обіцянок жодної політичної компенсації. У 1918 році, коли Вільгельм відвідав німецького цісаря наприкінці Першої світової, він попередив того, що експлуатаційна політика окупації може коштувати Німеччині перемоги у війні. Тепер, побачивши значно нахабнішу німецьку політику, він, здавалося, дійшов такого ж висновку. Як друга за розміром республіка СССР, що слугувала йому вікном у Європу, Україна була для московського режиму незамінною. Якби Німеччина використала український націоналізм супроти советів, як це 1918 року робив Вільгельм, то вже би здобула перемогу у війні, принаймні на його переконання. Проґавивши цю нагоду, німці вже втратили Україну, а отже, як вважав Вільгельм, програли й цілу війну[293].

На 1942 рік Вільгельм погодився зі своєю невісткою Алісою щодо результату війни. Для Аліси, звісно, остаточна перемога Польщі була від самого початку справою віри. Для Вільгельма, натомість, байдужість німців до нього й до України підважила раніші принади фашизму. Аліса була жінкою надзвичайної витончености й сили волі, а тому нескладно було б протиставити її шляхетну відданість Польщі та Вільгельмові загравання з нацистською Німеччиною. Однак їхні різні постави випливали також і з різних інтересів обраних ними націй. Польща була бенефіціаркою мирних угод по Першій світовій війні, а отже, зацікавлена в збереженні status quo. Українські патріоти натомість знали, що нагоду на здобуття держави їм може дати тільки ще одна війна. Вони досі перебували в тому становищі, від якого польські патріоти потерпали перед 1918 роком: потребували якогось катаклізму, який знищить усі держави-окупанти й надасть їм шанс проголосити власну незалежність. Для Аліси, як і для поляків загалом, очевидним було те, що німецька потуга була загрозою. Вільгельм, як і численні інші українці, міг із легкістю вбачати в німецькій агресії нагоду. Коли Німеччина не підтримала Україну, Вільгельм приєднався до Аліси в натхненному й ризикованому опорі.

Хоча в ранній момент своїх життів обоє обрали різні нації, спільним для Вільгельма з Алісою було те, що їхня приязнь до обраних народів була значною мірою особистою. Алісина любов до Польщі була також любов’ю до двох своїх польських чоловіків і своїх польських дітей. Вільгельмів перехід до проукраїнського опору проти нацистів мотивувала дружба. Він розпочав діяльність важливішу й небезпечнішу за діяльність Аліси тоді, коли знайшов людей, чиє товариство його тішило. Найважливішим із цих людей виявився незвичайно вродливий український студент музики.

Роман Новосад, українець і громадянин Польщі, який народився на землях давньої габсбурзької землі Галичини, був молодим чоловіком із неабияким дієвим хистом. Коли його, як і мільйони польських громадян, викликано на вимушену працю в Німецькому Райху, він спромігся переконати німецьких посадовців, що йому натомість слід дозволити вступити в музичну академію у Відні. 1941 року він студіював у Відні диригування й композицію, а також укладав до друку збірку українських народних пісень. Він звернув на себе увагу Ганса Сваровського, видатного австрійського диригента, якому чудово велося за Райху.

Одного вечора у лютому 1942 року Роман із українським приятелем вирішили відвідати концерт, а по дорозі зайшли перекусити. Вони обрали ресторан «OK», розташований у підвалі віденської ратуші — розкішної споруди на Рингу, резиденції мера Відня. То був затишний заклад із ситною їжею і чеськими кельнерами, куди віденці заходили, перш ніж перетнути Ringstrasse по дорозі в оперу.

Шукаючи вільного місця, двоє друзів побачили, що більшість столів займають німецькі офіцери. На їхню втіху, вони знайшли столик біля вікна, за яким сидів самотній чоловік у цивільному вбранні. Він ласкаво всміхнувся і запросив їх приєднатися до нього. Двоє друзі говорили одне з одним українською. За якусь хвилю вони зрозуміли, що їхній сусід слідкує за розмовою. Зрозумівши, що його викрито, він із приємною усмішкою сказав їм: «Я австрієць, але я добрий приятель українців!».

І додав, змовницьки звівши брови: «Я Василь Вишиваний».

Роман зустрів легенду, а в легенди був час. Сталося так, що Вільгельм прямував на той самий концерт української віолончелістки. Зала була майже порожньою, і Вільгельм запропонував їм сісти разом. Після концерту Вільгельм повів Романа за куліси, щоб познайомити з виконавицею. Романа мусила втішити ця мить.

Відтак Вільгельм із Романом подалися в бар, де тихо перемовлялися українською. Вільгельм розповів Романові про своє перше кохання — ще одну українську студентку музики. Ця історія була на свій спосіб правдивою; двадцять років перед тим Вільгельм із його дівчиною Марією разом сиділи у віденських барах, так само, як тепер із Романом. Та в ті часи Вільгельм сумував, а цього вечора в товаристві Романа він видавався щасливим.

На цій найпершій зустрічі Вільгельм висловив дивовижну думку. Коли вони вийшли з бару й ковтнули свіжого повітря, він тяжко зітхнув і мовив: «Десь на сході триває вбивча