Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Аліса залишилася нескореною полькою. Нацистський режим вона назвала «грабіжницькою державою» — просто в очі своєму допитувачеві в Ґестапо. Самого його вона назвала «шантажистом і злочинцем». Крім цього, вона пообіцяла німцям «воскресіння Польщі» услід за перемогою «її друзів». Коли вона промовила ці слова — а було це в травні 1940 року, — Польща була окупованою, а німецьке військо наступало на Францію. На заваді німецькому пануванню в Європі стояла лише Британія. Отож пророцтво Аліси було вельми сміливим.

Мислення Аліси було достатньо династичним. Вона думала про Німеччину як про країну, якою Габсбурги правили півтисячоліття. Вона відчувала, що режим Гітлера, так званий «тисячолітній Райх», так довго не проіснує. Враженим її хоробрістю і красою офіцерам Ґестапо забракло духу заарештувати Алісу. Натомість вони спробували переконати її, як досконалий жіночий зразок нордичної раси, покинути польську націю і долучитися до звитяжних німців[284].

До місцевого бюро Ґестапо почали надходити переслані з Берліна листи, автори яких просили кращого поводження з Алісою та Альбрехтом. Приходили вони з нейтральних держав, таких як Швеція та Іспанія, де в подружжя були королівські й аристократичні зв’язки; а також від Альбрехтових давніх товаришів по зброї з часів Першої світової війни — німців, які тепер займали владні посади в Райху. Ґестапо мало на такий тиск готову відповідь: Альбрехта аж ніяк не можна було звільнити, з огляду на його расову зраду, а з Алісою, незважаючи на її нестерпну поведінку на допитах, поводилися дуже чемно.

Улітку 1940 року Алісу з дівчатами заслано в невеличке містечко Вісла, за тридцять п’ять кілометрів на захід від Живця. Відтак родинний замок прикрасили нацистським стягом і передали в розпорядження видатних представників Райху. Аліса була однією з близько сорока тисяч поляків, яких силоміць переселено з Живецької землі, щоб звільнити місце для майже двадцяти п’яти тисяч німців, що приїхали на їхнє місце. Приміром, німців наймали керувати живецькою броварнею замість її звільненого польського персоналу. Виробництво пива потроїлося, однак це позначилося на якості, й горда європейська марка перетворилася на постачальника пійла для німецьких військ[285].

Спостерігаючи за подружжям протягом 1940 року, Ґестапо зрозуміло, «що в родині Габсбургів рушійною силою є дружина». Вони підставово вважали, що саме їй чоловік має завдячувати своєю безкомпромісною позицією. Вони перехопили листа від Аліси до Альбрехта, в якому вона писала: «Не вір, що я втрачу відвагу; навпаки — вір, що ніколи не втрачу. Не здавайся, не хилися — краще вже бути поваленим»[286].

Аліса не схилилася, ані не була поваленою. Починаючи з кінця 1939 року, вона виступала проти німецької окупації разом із польським підпіллям. Її завербував один із учителів її дітей, і вона прийняла присягу на службу в Таємній Організації Незалежности. Ця група була однією з сотень, що виникли в тогочасній Польщі, й більшість їх згодом об’єднано в рамцях Армії Крайової — великої організації антинацистського опору в континентальній Європі. Аліса слухала BBC та інші незаконні радіопередачі й допомагала товаришам передавати послання польському урядові в екзилі[287].

Аліса мала зв’язки за кордоном і мандрувала. У листопаді 1941 року вона була в німецькому місті Кельн, де радо спостерігала за бомбардуванням. «То було прекрасне видовище, — писала вона, — подібне до феєрверку». Її симпатії були цілком на боці Королівських військово-повітряних сил, чий смертоносний вантаж легко міг позбавити життя і її. Ймовірно, вона знала, що польські пілоти, які втекли від німців, літали з британцями. Про чоловіків у кабінах пілотів вона думала, схоже, так само, як і про чоловіків загалом: як про простих створінь, що потребували трохи жіночої заохоти. Спостерігаючи за тим, як німецька протиповітряна оборона намагалася відбити атаку, вона хвилювалася за пілотів: «Я бачила вибухи в повітрі, й летунам, що зависли десь посередині між небом і землею, було, мабуть, дуже незатишно. Бідні хлопці»[288].

Вільгельм, який 1939 року плекав певні ілюзії щодо націонал-соціалізму, в 1940 та 1941 роках значно наблизився в поглядах до Аліси. Після того, як Ґестапо навідалося до нього, він мусив упевнитися, що німецька окупація була нестерпною для Аліси та Альбрехта. Можливо, він щось почув безпосередньо від них. Вільгельм підтримував зв’язки зі своїми братами у 1937 та 1938 роках, коли Альбрехт привіз Лео до Відня лікувати туберкульоз. Лео, як і Альбрехт, жив із частки родинного маєтку в Живці, що його брати успадкували від свого батька. Хоча двоє братів не були особливо близькими — частково через те, що Альбрехт був поляком, а Лео виховував своїх дітей німцями — у скрутні часи вони могли одне на одного покладатися. Якби Вільгельм отримував звістки від родини у 1939 та 1940 роках, він довідався б, що його улюблений нацист Ганс Франк викрав їхнє родинне срібло[289].

Уперше в житті Вільгельм був багатшим за старшого брата Альбрехта. Якби він захотів, то міг би поринути у втіхи, які так багато важили для нього в Парижі. Мабуть, він так і зробив. За інформацією німецької поліції, він знайшов собі дівчину й скаржився, що вона тратила всі його гроші. Та з нового становища фінансової незалежности він також почав критично оцінювати Гітлера та його політику, і тут Вільгельмові погляди суттєво наблизилися до Альбрехтових. Оцінюючи німецьку політику щодо його родини, а тоді щодо України, він прийшов до переконання, що братове рішення опиратися Гітлерові було слушним. Уперше після розпаду Габсбурзької монархії Альбрехт із Вільгельмом опинилися по один бік барикад. Перша світова війна із її обіцянкою незалежности для Польщі та України віддалила братів один від одного. Друга, у якій як Польща, так і Україна зазнали німецького гніту, зблизила їх[290].

Війна була єдиною надією українців на порятунок від жахіть совєтського правління, але Гітлер, здавалося, постановив за всяку ціну цю надію розбити. Німеччина проґавила геть усі нагоди зробити жест у бік України. 1938 року Гітлер віддав відібрані від Чехословаччини східні землі Угорщині, замість того, щоб помістити їх під українською адміністрацією. Наступного року, після того, як Німеччина вторглася в Польщу, Гітлер здав майже всі п’ять мільйонів польських українців Совєтському Союзові. Коли 22 червня 1941 року Гітлер розпочав інвазію в СССР,