Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Постава, що її обрав Альбрехт, була драматичною, але не нетиповою для поляків того регіону загалом. У цих тижнях нова німецька влада проголошувала, що занексований Живецький регіон завжди був німецьким, а його мешканці мали німецьке походження. Та навіть після того, як Живець і навколишні землі уведено до складу Німеччини, місцеві поляки прикрашали могили полеглих польських солдатів, що опиралися німецькому вторгненню. У грудні 1939 року німецька влада провела серед місцевого населення перепис. Лише 818 осіб записалися німцями — проти 148 413 поляків.

Тимчасом як поляків заохочували реєструватися німцями, але вони не хотіли, були євреї, які хотіли зареєструватися німцями, та не могли. Поляки в окремих випадках могли отримувати статус німців; польських Габсбургів могли вмовляти, допитувати й катувати. Польських громадян юдейської віри чи походження просто записували як євреїв, виселяли з Живця на землі Generalgouvernement і поселяли в геттах[280].

Альбрехтова хоробрість привернула увагу німців до його родини. Його гестапівська справа перечисляла його братів та сестер, разом із Вільгельмом, який мешкав у Відні. У якийсь момент наприкінці 1939 року Ґестапо відвідало його там. Чому, питали представники Ґестапо, Альбрехт — громадянин Польщі? Чому він зголосився на службу в польському війську? Якщо у Вільгельма були відповіді на ці запитання, він їх не надав. Небагато з того, що він міг сказати, було б зрозумілим для поліцаїв расової імперії. Німецьку поліцію навчено, що родинне походження і національність — речі тотожні. Вільгельм та його брати походили з родини, яка протягом століть відкидала національну ідентичність, а потім прийняла численні нації водночас. На той час Вільгельм був для них своїм, німцем — принаймні таке враження він справляв.

Невдовзі Вільгельм і сам одягнув офіцерську форму — цього разу німецьку. Навесні 1940 року його призвано на повторний вишкіл у Вінер-Нойштадті. Саме тут — на двадцять п’ять років раніше — Вільгельм був кадетом і проходив тренування для служби у збройних силах Габсбургів. Коли 1915 року він випустився, то не було нікого, більш обнадійливого за нього, і він міг сподіватися таємної місії в Україні. 1940 року все було геть інакше. Хоча йому було лише сорок п’ять, що для офіцера розквіт сил, Вільгельм не справив особливого враження. Його пронацистські симпатії були відомими, однак він, здається, так і не вступив у нацистську партію. Він був Габсбургом. У нього був туберкульоз і хвороба серця. Замість строкової служби в німецькому війську Вільгельма призначено до крайової оборони — туди, як правило, призначали старих чоловіків та хлопчаків. Вільгельм мусив у цю мить усвідомити, що німці не мають намірів просити його зібрати Український Легіон, який бився б у визвольній війні проти Совєтського Союзу. Видавалося, що вони майже не зважають на нього[281].

Усвідомлюючи, що його величні політичні плани кінця 1930-х років не призвели ні до чого, Вільгельм звернув свою увагу на справи родинні. Він зголосився на службу у Гаймвері в Бадені — це на південь від Відня, де мешкала його сестра Елеанора зі своїм чоловіком Альфонсом Кльосом. Вільгельм з Елеанорою, наймолодший син і найстарша донька, завжди тішилися близькими стосунками. Елеанора була першою габсбурзькою ерцгерцогинею, яка пішла за покликом серця й одружилася з простолюдином; Вільгельм теж пішов за покликом серця, хоч його серце вело ще більш нетрадиційними дорогами. Обом імпонували моряки — Елеанора навіть узяла собі моряка за чоловіка. Елеанора з Кльосом були австрійською родиною, що стала німецькою. Шестеро їхніх синів служили в німецькому війську. Можливо, Елеанору, чиї сини були далеко від неї, на фронті, розраджувала близька присутність її найменшого брата. Можливо, ця розрада зросла після того, як двох її синів було вбито в бою. Що брат із сестрою говорили про війну? Її сини у складі німецького наступального загону щойно доклалися до знищення коханої Польщі їхнього брата Альбрехта[282].

Та, може, родинний статок ще вдалося б якось урятувати. Якщо Альбрехт постановив розділити долю Польщі, то Вільгельм з Елеанорою могли принаймні спробувати отримати його гроші. Хоча ці двоє були родинними бунтарями, Альбрехт ніколи не відмовляв їм в отриманні щомісячних субсидій. Після Альбрехтового арешту й конфіскації майна нове німецьке керівництво живецької броварні та маєтку знизило їм платежі. Як Елеанора, так і Вільгельм найняли адвокатів і написали ноти протесту. Молодече зречення польськости тепер зіграло на їхню користь. Вони були підданцями Райху, були за своєю расою німцями, а отже, як стверджували їхні адвокати, не повинні були зазнавати покарань внаслідок того, що Райх конфіскував чиюсь власність. Вільгельм написав безпосередньо Гітлерові.

Вільгельм та Елеанора позвалися до Альбрехта; німецькі суди розглядали справу як фінансову скаргу проти німецького керівництва живецького маєтку. Найімовірніше, брат із сестрою знали, що Альбрехта ув’язнено. Подавати в суд на рідного брата, якого катує Гестапо, може здаватися жорстоким кроком, але їхня юридична перемога залишила незначну частку родинного багатства в руках Габсбурґів. З огляду на його надзвичайно дбайливу і щедру натуру, до певної міри можливим видається, що Альбрехт сам заохотив їх до таких дій чи принаймні хотів би, щоб вони повелися саме так.

Німецька влада співчутливо відгукнулася на позов Вільгельма та Елеанори. Юридичний відділ державного військового органу німців, SS, вважав їх «Reichsdeutsch» — німцями за расою та культурою, що заслуговували повних громадянських прав. Адвокати SS слушно завважили, що в Елеанори було восьмеро німецьких дітей. Крім цього, вони помилково вважали, що Вільгельм провів цілі двадцяті та тридцяті роки в Австрії, яка на час позовів стала частиною Німеччини. Прикрі статті про Вільгельмів скандал у Парижі в нацистських пресових органах були непрочитані або забуті. На щастя для Вільгельма, українська та французька фази його життя цілком оминули увагу цих адвокатів. Насправді, йому пощастило, що він був змушений покинути Францію. Якби він залишився там і отримав французьке громадянство, як того хотів, тепер було б значно складніше забути про скандальне й позиватись як німець у німецьких судах.

Навесні 1941 року німецька держава, схоже, відкупилася від Елеанори та Вільгельма. Замість звичних щомісячних платежів вони отримали одноразові суми: Елеанорі дісталося 875 тисяч марок, Вільгельмові — 300 тисяч (тобто майже 27 і майже 9 мільйонів нинішніх американських доларів відповідно). Фінансові клопоти для обох скінчилися назавжди[283].

Ці щедрі виплати, звісно,