Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Моє сонце — це ти, — додаю. — Тільки ти зможеш розвіяти цей шторм.

Вона посміхається і сильніше притискається спиною до мене.

— Знаєш, що я помітила?

Не знаю, але наші розмови глибоко вночі зачаровують мене і я готовий розмовляти із нею цілу вічність. Аби тільки вона далі продовжувала бути в моїх обіймах.

Амелія продовжує, розуміючи, що я не відповідатиму:

— Твій будинок гарний, але спальня надто порожня. В ній не вистачає життя. Тут віє... самотністю.

— Це логічно, тому що я живу один вже декілька років і нікого до тебе сюди не приводив.

— Так, я знаю, але... мені дійсно здається, що варто щось змінити.

— Наприклад?

— Я не знаю... Можливо, тобі варто вдихнути життя в цей будинок великими картинами, декором, чи ще чимось. Тут все занадто серйозно виглядає, ніби офіс якогось мажора.

Я тихо сміюся і заглядаю їй очі.

— Офіс мажора? — посміхаюся. — То ось ким ти мене вважаєш?

— Я такого не казала, — вона теж посміхається і згодом ми все таки йдемо в ліжко, аби нарешті заснути.