Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?, Панас Мирний"

— Хто з ви? звідкіля псиниця? — питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.

—Та звідкіля б не була, — нащо тобі? Ти кажи що даси за мішок?

— А-а-а... це ти, Тимофію! Іди з у хату. А то сце хто з тобою?

— Свої.

— Ну, то й ідіть у хату, — тут побалакаємо. Лушня оглянувся, — не видно Чіпки.

— А де ж Чіпка? — питає.

— Он, як марюка, пішов, — каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася в темряві.

— Біжи, Петре, поклич! — порядкує Лушня.

Пацюк побіг, догнав чорну пляму, вернувся з Чіпкою.

Тим часом заблищало світло в розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних, — корчма роззяпилась — і всіх проглинула...

Не вспіли хлопці посідати, — де не вродилося півкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на горілку... Не пройшло години, як усе те було зметене...

— Ну... а де з та псиниця? — питає жид.

— Та пшениці не питай, — Лушня йому: — ми добудемо...

— Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!

— То-то ж... а ти кажи: почому за мішок даси?

— Та сцо з? — семигривеника...

— Ах ти, свиняче ухо! — гримнув на всю хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривеника? І

— Ну... сцо з, що за місок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!..

І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чіпка широко розкрив очі й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує жидюга?!

— Ну, добре, — замина Лушня: — ти, Гершку, нашого не схочеш...

Виліз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з хати...

— А коли з тебе, Тимофію, дожидати?

— Да так... — зам'явся. — Перед світом... — одказав жидові тихо.

— Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...

— Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці, — за горілку заплачу!

— Та сцо там плата... Хіба я залію, чи що?..

— Егеж... То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! — гукнув на товариство...

Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, всі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на виду в кожного грала якась радість... Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?

Лушня помітив, як блиснула люлька, хмурий вид Чіпчин.

— Чого це ти. Чіпко, як мила з'їв? — питає. — Чого ти журишся?

— Хто журиться? — твердо одказав Чіпка.

— Хтокало...

Розмова увірвалася... Затих гомін товариства; все кругом затихло... Сон наліг на ціле село: нігде не лялечки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, все заснуло... Одні тільки собаки де-где не спали... Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре віщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання: — Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка й тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлесною думкою, забиває в серці страшне почуття...

Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...

— Чіпко! ходім! — гукнув йому Лушня.

— Що?!

— Гуртом свого одбирати... Чіпка став, задумався...

— Ходім! — одказав якось глухо...