Читати книгу - "Заміж? Не піду!, Енжі Собран"

«Трьом: ергонам – наймудрішим з вищих Магіка, грифонам – найсильнішим і швидким і фенірам – самим магічно обдарованим. Але феніри вже багато століть не з’являлися на Виборі».

«З’являлися?» - перепитала я.

І відчула, як урміус закотив очі, але на моє здивування пояснив:

«Зв'язок міцнішає. Коли ти даси мені ім'я, його вже буде не розірвати, а ми будемо відчуватися як єдине ціле, - і тут же продовжив: - Магіки не є жителями цього світу. Раз на рік їх закликають на Вибір, де вони вибирають собі того, з ким хочуть розділити вічність і стати вірним соратником...»

Урміус щось ще говорив, але я вже не чула, бо побачила його - маленького, миршавого, ще неопереного пташеня, самотньо застиглого на величезному майданчику.

Я і сама не зрозуміла, як опинилася біля цієї статуї та простягнула руку до нього, бажаючи ...

Не знаю, чого я бажала, але мені страшенно хотілося його приголубити та зігріти, сказати йому, що він не один. У ньому я бачила себе - незграбного, незграбного, несхожого, втраченого в чужому світі підлітка, і дівчину, яку ніхто не запросить на дискотеці, не вибере, тому що вона не така, як усі...

Ледве мої пальці торкнулися мармурової голови, як їх охопило помаранчеве сяйво і тисячі маленьких блискавок розбіглися в різні боки, піднімаючи шерсть на пташеняті. Руку кольнуло електричними розрядами, а потім її лизнув шорсткий язик і я засміялася від цієї ласки.

Він не був птахом, такий, якими я звикла їх бачити, якщо не брати до уваги пінгвінів, схожість з якими було віддаленою, але, тим не менш, вираженою. Хутряний клубок брудно-сірого кольору прямо стояв на двох потужних коротких лапах і був не набагато вищий за мене, гублячись на тлі величезних магіков.

- Ернас, - прошепотіла я ім'я, що спливло казна-звідки.

Звідкись прийшло розуміння, що це саме воно. Його. Правильне. Справжнє. А очі, що блиснули крижаним вогнем, лише підтвердили цю переконаність.

«Ну ось, кого-то відразу назвали, а кому-то за цілий день ім'я придумати не можуть», - ображено пробурмотів урміус.

«Рагнар», - випалила, кидаючи погляд на прикро потираючого волохатими лапками мордочку павука, і згадавши про «хутряні штани»*.

Урміус досить застрекотів, витягнувся, збільшившись в розмірі рази в два, і затопивши мене хвилею щастя й радості, замовк.

Я ж зміни з павуком майже не помітила, зате з інтересом стежила за тим, як змінюється моє пташеня, розправляючи величезні в розмаху крила, тверді, як загартована сталь. Як наповнюються яскравим світлом неприродно сині очі з зіницею-шпаринкою, і злазить з тільця пушок, залишаючи дрібні й коротке, схоже скоріше на волоски, золотисто-оранжеве пір'я. Довгий чарівний своєю яскравістю хвіст павича і дві маленькі лапки там, де їх не повинно бути у птахів, проте були у їхніх предків - архозаврів.

І знову хвиля щемливої ніжності та любові затопила мене, наповнюючи радісним передбаченням, змушуючи радіти кожну клітинку мого тіла в незвичайній ейфорії переродження ...

А потім мене накрило приголомшуючою хвилею ненависті й презирства, і спокійну тишу розірвав людський крик ...

* Рагнар Лодброг - легендарний датський конунг, найбільш близький до оригінального змістом переклад прізвиська - «Хутряні Штани»