Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

398
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Застою. 1965–1976" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 95
Перейти на сторінку:
на пенсію вийшли, аж тут раптом бац – і знов!..

– На пенсію… Охо-хох! Насидівся я на тій пенсії. Ще коли батьки живі були – тоді ще нічого, а тепер… земля їм пухом…

Давлетов трохи помовчав (бо щось у голові гуло – мабуть, тиск ошаленів зовсім), потім спитав:

– До речі, Тосю, ми ж з тобою бачилися востаннє саме на поминках за моєю мамою, я не помиляюсь?

– Це ви сказали, а я про тітку Мілену згадувати не хотіла, зважаючи на ваш стан, – мабуть, «біле янголятко» підібгало губи, хоча під традиційною для шпиталю ватно-марлевою пов’язкою того не було видно.

– А хіба мій стан настільки безнадійний?

– Ні-ні, чому ж. Лікарі кажуть, що викарабкаєтесь.

– А ти хіба ще не лікарка?

– Навіщо, Едуарде Рустамовичу? Мені й у медсестрах непогано. У лікаря відповідальність, а медсестра лише приписи виконує. Так спокійніше.

– Так-так, я пам’ятаю, рука у тебе легка.

– Дякую, Едуарде Рустамовичу!

– А це що таке? – він кивнув на крапельницю, голка якої впилася у вену його правої руки.

– Та так, гемодез. Кров вам почистити треба.

– Печінка не справляється?

– Є таке…

– А що зі мною сталося?

– Едуарде Рустамовичу, ви ж знаєте: медична таємниця! Ось буде обхід, спитаєте лікаря. Якщо він скаже, тоді… А я не маю права.

– Ех-х-х, Тосю, Тосю! Я так бачу, за ті одинадцять років, що минули з часу мого тут останнього перебування, і справді нічого не змінилося.

– Ну, чому ж… Тоді я ще тут практиканткою була, а тепер давно вже у штаті працюю. Ну, й тоді вас привезли з Куби, а тепер з Лівії.

– Що ж, твоя правда, – погодився він.

– А що ви в Лівії робили?

– У тебе, Тосю, медична таємниця, а у мене військова.

– Зрозуміло, – кивнула вона. – Вам просто на пенсії набридло сумувати, отож і завербувалися.

– Отож і завербувався, – повторив він та додав: – Зараз у Лівії така каша без масла заварилася, що без старих кадрів, як-от я, ну ніяк не обійтись! Отож знайшли мене, поговорили, запросили. Ну, я й погодився. А що?.. Фашистів я бив? Бив. Китаю допомагав? Допомагав – навіть медаллю нагородили за допомогу у справі створення основних родів військ Китайської Народно-визвольної армії. Це ми потім з ними розсварилися, після смерті товариша Сталіна, а попервах… Кгм-м-м… Далі, у Кореї я був? Був. І навіть на Кубі теж встиг побувати.

– Тільки от не забувайте, в якому стані вас звідти привезли, – слушно зауважила медсестра.

– Так, саме на Кубі мені вперше не пощастило по-крупному, – погодився Давлетов. – Що фашистські, що американські кулі мене не зачепили, а ці підлі мікроби… віруси… чи як їх там?..

– Медична таємниця, – приглушено посміхнулася під ватно-марлевою пов’язкою Тося. – Але дивіться, щоб більше з Києва нашого нікуди! Якщо вам вдома не сидиться, то краще заведіть дачу і там у землі копайтеся.

– Та я в землі лише окопи копати можу! А картоплю там, овочі-фрукти всякі… Ні, Тосю, не моє це. Моє – це таке… Таке, Тосю, що становить військову таємницю. Оце мені подавай, а не грядки з кабачками. До речі…

Він замовк надовго, збираючись з думками, поки медсестра не спитала:

– Що ви хотіли сказати, Едуарде Рустамовичу?

– Ти нічого не чула, як там Таїсія Іполітівна поживає на Мінському масиві? Оце за кабачки почав і згадав її баклажани по-грецьки.

– Не знаю. От як Гатя до неї на новосілля їздила, то після того й не була жодного разу, тому нічого нового не розповідала.

– А ти сама?

– Та як мої батьки на Відрадний виїхали, то і я з ними. А спробуйте помотатися з нашого дому сюди, на роботу в цей госпіталь, а потім назад! А по вихідних, якщо навесні та влітку – тоді мама на ділянку припрягає, а восени консервація й варення. Мені того всього вистачає. Ще як тато живий був, тоді ще нічого. А тепер усе те хазяйство на нас із мамою. А вона ж іще і курей, і кролів тримає, не вгамується ніяк! Думала, що як я Максимку народила, то мама тепер з онуком більше сидітиме, але дарма.

– То ти хлопця народила?

– Ще п’ять років тому. От тільки давайте не будемо…

Проте Давлетов уже встиг запитати:

– А батько його до вас у прийми пішов чи як? Він теж на Відрадному?

– Його батько… – голос медсестри раптом зробився хрипким, і Едуард Рустамович із запізненням зрозумів, про що вона не хотіла говорити. – Батько його з ваших був. З військових інструкторів. Майор. Ми ж тут і познайомилися, у госпіталі цьому… Одружилися… В сенсі, розписалися. Потім він у В’єтнам поїхав. І все…

– Вибач, – тихо мовив Давлетов, – я не знав… І саме у В’єтнамі я не був. Одразу сюди завербувався, в Лівію.

– Та нічого, – махнула рукою Тося, – ви ж не могли знати ні про те, що я заміж встигла сходити, ні про мого благовірного і В’єтнам. А далі… Квартира у нього в Києві була, але казенна – ясна річ, мене звідти виперли. Свекор і свекруха так і не визнали ні мене, ні онука. Обзивали…

Вона проковтнула грудку, що застрягла в горлі:

– Обзивали негарно. Казали, що я лягла під їхнього сина, що звабила, коли він слабким був. А свідоцтво про шлюб для них нічого не означає. Ну, то куди ж мені було подітися, як не назад до мами вертатися?! Отож вона тепер не тільки з курями та з кролями по господарству порається, а ще й Максимку мого доглядає. А я тут працюю, а так на Відрадному. Хіба що час від часу Гатя в гості заїде й розкаже, що в нашому домі старому робиться.

– Гатя? Здається, її не любили ні твій батько, ані мати…

– Гатя моя подруга, тож до мене і приїжджає. Тоді мама йде щось по хазяйству робити або у себе в кімнаті зачиниться. Дім великий, хазяйство неабияке… Але вибачте, Едуарде Рустамовичу, щось я забалакалася!

Тося швидко підійшла до крапельниці, перетиснула зажимом прозору трубочку, потім нахилилася до правої руки хворого, вправно витягнула з вени голку, заліпила місце проколу проспиртованою ваткою та лейкопластирем, скомандувала:

– Зігніть руку в лікті, потримайте хвилин десять, а краще п’ятнадцять. А мені час до інших йти.

– Ми ж іще побачимося? – спитав він на прощання.

– Неодмінно, – кинула медсестра вже з порога. – Я так розумію, ви до нас надовго, отож іще поговоримо. Тільки…

– Що?..

– Тільки не потикайтесь уже нікуди, Едуарде Рустамовичу! Ні в Лівію, ні у В’єтнам – нікуди! Краще вдома сидіти чи на дачі. Повірте.

І вийшла з палати.

Управління

1 ... 68 69 70 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"