Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Із серцем стрілось. Тепле — значить хліб, Перга і мед, вогонь вечірній в хаті

У заметілі зимні і кошлаті,

І сон, і спогад серцю милих діб.

Приске й гаряче — значить битви жар, Окопчик спопелілий, давня мука Твоїх шукань, твоїх ночей розлука, Змагань людських сяйний Волосожар.

У кольорі черленім — днів гроза,

У кольорі бузковім — щира мрія,

У сивому — суворих літ завія,

Кохання хміль — то з рястом бірюза.

Знайду те слово — радий, мов дитя,

І сяє ніч, і рожевіє туча,

І вже я сам, немов бджола летюча, Обмазаний у кольори життя.

ІЗ ЗБІРКИ «ПРОЗОРІСТЬ»,

1962 р.

* *

*

Соковиту, напоєну зеленню порість Розметали степи далечінню широкою.

Я прокинувся й вийшов у тиху прозорість Бурштинового неба, і кленів, і спокою.

Крапелини дощу формувались в кришталі, Сині крони дубів розбухали чимдалі,

1 рахманна дорога, в димках, наче віхола, У прозорість повинута, дихала, дихала.

Вибухали бруньки, і, папруглі, як луки, Очерети стріляли, і цілились буки,

І світилися хмари, здійнявшись наметами, Молодими, як сон і життя, фіолетами.

Де прозорістю взявся і камінь, і корінь,

Де від борозен чорних снується прозорінь, У рентгенах від донця,-в симфоніях соку,

І душа запрозорилаїь в думу високу.

І до мене зіходились, наче в безсонні, Трактористи, й дівчата, й дуби на осонні, Щоб напитись зі мною із чаші глибокої Бурштинового неба в прозорому спокої!

НИВА

Радуйся, ниво неполитая...

Т. Шевченко

Радуйся, ниво моя, не полита Стронцієм білим і жар-сльозою, Радуйся, ниво моя, не покрита Чорною атомною грозою.

Хай тополі, немов захмелені, Вічно хиляться над долинами, У законах дощів і зелені,

З інтермедіями перепелиними.

Радуйся, ниво моя, у соках,

У семидвіттях, у сизих птицях, Наче посестра хмар високих, Хліба теплого скарбівниця.

Посмугована вся квадратами, Як діжа золота опариста, Зеленій над морями й гратами Симфонічна моя, Хоралиста!

Зеленокосна і сонцеиосна,

Про майбутнє моє здогадуйся, Радуйся, ниво моя високосна, Радуйся!

ЯБЛУНІ

Як посадить яблуню кожна людина,— Заваляться війни й важкі фронти!

То була в Довженка утіха єдина,

В мудреця поезії і доброти.

І я вже бачу, як вони йдуть,—

Раби, й астрономи, й іюети чулі, Важкі сталевари, і жваві, як ртуть, Діти негрів, і кулі

Плугатарі На зорі,

Матері довгокосі і тихі, як завше,

І діди протоптали сліди, -Епохальні бороди розіславши;

Білі, і жовті, і чорні І напівчорні — єдина сила,

А за ними, за ними у далі озорні Білі яблуні стелють вітрила.

Білі яблуні у високості,

З медвяиистою звабою,

Над захланністю і жорстокістю, Над підлотою й зрадою;

Над сльозами й твердими ранами, Де зажуреність в сповиточку, Понад атомами і кранами,

Над ув’язненими в одиночку.

І земля налилась яблуневим соком, І вклонилась яблуня хлібу,

І дарує небо дарунком високим Яблуневого місяця скибу.

Затихає робота поволі, поволі,

Неба ллються потоки, як молодість наша,

На вогні корчуватім,

у широкому полі,

В казані допріває, булькочучи, каша.

ГІахпе смажспим салом,

цибулею і материнкою;

Пахне теплим автолом,

любов’ю і смутком потроху,

І з’являється пісня

недочитаною сторінкою, -Та, що йде біля серця

з епохи в епоху.

Комбайнери її підбирають на губи,

І дівчата кладуть її

син-ім шовком на плечі,

І старому Іванові любо до згуби Сивим блиском воложити очі старечі.

Аж за північ спочинуть,

і сни ті ввижаються чисті,

Про літа, що, мов коні,

промчали-протопали,

Тільки пісня в безсонні

шепочеться в листі,

І тремтить на устах,

і жаріє у попелі;

Підбирає вуглини

і пахощі, встояні стернями,

із любов’ю жартує

і сниться, як мрія, дівчатку.

Де ж ти, слово моє? Може, знову повернемо І почнемо прожите з початку?

* *

*

Он зелені пітандарти вітрів розіп’яті у небі,

Якщо йдеш переможцем — бери їх собі при потребі.

Он смарагдові жили струмків заплелись воєдино, Якщо будеш притомленим — пий і вмивайся, людино!

Геніальні тополі, як шаблі, хитаються в полі,

Якщо будеш знедоленим — тут пошукай собі долі.

Обсипаються дні, як троянди, і нові наливаються

знову,

З ними серце навіки веде свою довгу розмову,

Все почате кінчає, незбагнене знов починає,

Бо воно — наче куля земна,

Що спочинку не має...

* *

*

Ритиму землю,

ритиму гору,

камінь світитиму, наче зворінь,

А докопаюсь, у чому сутність,

у чому правда

і в чому корінь.

Сьомого поту зітру краплини,

темної ночі додам до днини,-А докопаюсь-таки до щастя,

щоб не було міражем в людини.

Може, воно у клітинах болю,

може, у зустрічі з добрим другом?

Може, в двобою з самим собою,

може, в зорі над вечірнім лугом?

Може, у криках душі людської,

в нових народженнях гне колиску?

Може, у клекоті серця й крові,

що блискавками палить без блиску?

Ніби сяйнуло і стало поруч:

дихання чую я невмируще,

А люди кажуть, а люди радять:

— Шукай-но глибше!

Шукай-но дужче!

Ж И»

*

Гнізда хитаються на осокорах,

В синьому небі рогаті віти.

Добре літать по шляхах суворих,

Потім гніздо хоч пташине звити.

Хоч.необжите воно, як хата,

Хоч жовтороті іще пташенята,

Хоч не стачає зерна доволі —

Тільки ж воно па своєму полі.

Хай на вітрах, а не в тихім затінку,

Хай пташенята здіймають бучу,

Видно ж із нього всю землю-матінку, Видно людей і весняну тучу!

ВУЛИЦЯ костя герасименка

Костю мій, Костю, синьоокий бродяго,

Он весна викреслює шлях по птицях,

І виилескуе сонце блакитну брагу,

І зелені луги у твоїх зіщщях.

Чудодії оті, лікарі з медсанбату,

Написали,

ну, словом, посмертну цидулу»

Що тобі вже, мовляв,

4 не вернуться в хату,

Б нашу хату — по Ленінській,—

в тишу заснулу,

Я не вірю,— ви чуєте? —

не вірю до краю,

Ні печатці, ні слову

з гіркою луною,

Двадцять літ перекреслюю,

двадцять зим обминаю

Між життям і могилою.

Між тобою і мною.

Почитав би ще вірші

і поскаржився б ти мені На любовну невдачу,

на сум кароокий.

Ти виходиш на вулицю власного імені, Молодий, як земля,

і, як небо, ВИСОКИЙ. '

І за кожним вікном виростають дочки,

Біля кожних дверей забуваю втому,

І на кожнім будинку — твої нумерочки,

Де приходить із вічності Лист додому.

І асфальти твої,

твої кроки з ними,

І кіоски твої,

і вітрини-очі,

І зелених тролейбусів ковані рими З недописаних віршів