Читати книгу - "Як зупинити час"

Вона влучила. Темні криваві струмочки стікають з його плеча. Він піднімає каністру та обливає себе бензином.

— Врешті-решт виявилося, що це я Ікар.

Каністра падає на землю. Він піднімає запальничку до грудей. Мені здається, що я бачу на його обличчі ледь помітну посмішку — ознаку умиротвореної покірності. А потім він спалахує яскравим полум’ям та йде до скелі, до моря. Його ноги човгають по траві, що щільно вкриває землю до урвища, і вона теж спалахує крихітними світляками. Він не спиняється ані на мить, не роздумує. І не кричить. Просто повільно йде. Остання рішуча дія у житті.

— Гендріху? — я не знаю, чому його ім’я звучить у мене питанням. Може, тому що навіть у його останні миті життя він все одно лишається купою загадок. Я живу вже дуже давно, але життя не припиняє мене дивувати.

— Та що це… — бурмоче Омаї. — Що ж це коїться…

Він як хороша людина інстинктивно кидається до Гендріха, опустивши дочку на траву.

— Ні! — вигукує Маріон. Вона й досі тримає пістолет. Мені спадає на думку, що не тільки Гендріх хотів, аби вона мене вбила. Той чоловік, що колись плюнув на її матір, — йому б вона, мабуть, теж пустила нутрощів. На жаль, Вільяму Меннінґу вдалося уникнути помсти.

— Полиш його. Він покидьок. Відійди та стій, де стоїш.

Омаї відступає. Усі мовчать. Жодного перехожого, жодної машини — ніхто не бачить, що відбувається. Єдиний свідок — однобокий Місяць, як завжди. Гендріх у полум’ї іде… іде… а потім зникає. Просто зникає. Тіні, що витанцьовували на землі, теж зникають. Він упав. Ми навіть не встигли помітити, коли саме — просто ось він тут, а ось його вже немає.

Ось світ, у якому він є, — і ось уже світ, у якому він помер. Перехід між цими світами відбувся без спецефектів. Тихо, наче далекий плюскіт хвиль об скелі.

Помираєш лише за мить — так само, як і починаєш жити. Просто заплющуєш очі та відпускаєш усі свої страхи. І тебе охоплює новий стан, і ти можеш спитати себе: хто я? Як жити без сумнівів? Чи зможу я бути хорошою людиною, якщо наді мною не тяжітиме страх невдачі? Страх болю? Як мені насолоджуватися солодким «сьогодні» без думок про те, як мені не вистачатиме цього завтра? Як не боятися часу та людей, яких він у мене забирає? Що робити? Про кого піклуватися? За що боротися? Яку стежку обрати? Які задоволення собі дозволити? Які загадки розгадувати? Словом, як жити?

Лондон, сьогодні

Маріон.

Моя дочка. Дочка Роуз.

А вона і досі та сама маленька дівчинка.

Так люди кажуть, коли діти виростають? Про Маріон я не можу такого сказати. Вона більше не та дівчинка. Так, у ній завжди було це напруження, цей вразливий розум, ця схильність до читання. І це бажання помститися тим, хто колись її образив, хай навіть у вигляді дитячих фантазій.

Тепер у ній безліч усього.

Ми не лишаємося тими, ким народилися. Ми стаємо іншими людьми. Життя робить нас іншими людьми. А Маріон — вона народилася чотириста років тому, і життя вже давно її шарпає.

Наприклад, вона боїться Авраама, бо тепер «недолюблює собак». Я не питав, що сталося. А от Авраам одразу її вподобав, щойно ми забрали його з готелю для собак. Наразі Маріон сидить подалі від нього та кидає на пса нервові погляди.

Про своє життя вона розповідає не криючись. Вона жила не тільки в Лондоні, Гайдельбергу та Лос-Анджелесі. У свою першу подорож за кордон вона вирушила в Руан, а потім у Бордо. Мову вона знала, і це стало в пригоді. Нещодавно вона жила в Амстердамі, Ванкувері та Шотландії. Вочевидь, десь з 1840-х — постійно в Шотландії, у різних містечках у горах, у Іст-Ньюк-оф-Файв, у Шетланді, в Единбурзі. Вона мала ткацький верстат: «Портативний варіант», — сміється вона. Її сміх я чую нечасто.

Вона приймає циталопрам від депресії.

— Він допомагає розслабитися. Мені це потрібно.

Ще вона розповідає, що постійно бачить дивні сни та відчуває панічні напади. Іноді ті напади через сам страх панічних нападів — просто замкнене коло. Коли ми поверталися в літаку з Австралії, таке якраз сталося. Щоправда, я майже нічого не помітив, окрім того що вона якийсь час майже не рухалася.

З Австралії ми вилетіли без проблем, бо прилетіла вона сама, а тіло Гендріха на той час ще не знайшли. Звісно, він прибув до Австралії під іншим ім’ям, тож у цьому розумінні його майже і не існувало. Він усе життя переховувався, тому нічого дивного, що він не кинув цієї звички і після смерті.

Я попрощався з Омаї. Сказав, що непогано було б колись переїхати, а він пообіцяв подумати про це. Звісно ж, переїжджати він не збирається. Майбутнє покаже, що з того вийде.

Я пишу мейл. Дописую, але поки що не натискаю «надіслати». Я пишу Крістен К’юріал, голові «СтопЧас» — це біотехнічна компанія, яку частково фінансує держава. Вона займається вивченням можливості зупинити процес старіння клітин. Це та сама організація, якої так параноїдально боявся Гендріх.

Шановна Крістен!

Мені 439 років, і я можу це довести. Думаю, я зможу допомогти вам у ваших дослідженнях.

Том.

До цього листа я прикріпляю своє селфі на фоні того постера з «Ciro» — показую свій шрам на руці для доказів. Лист виглядає смішно — я відправляю його у чернетки. Надсилати поки що не буду.

Маріон небагато говорить. А коли говорить, то більше лається, ніж каже щось до діла. Мабуть, схильність лаятися вона успадкувала від Ґрейс. «Покидьок» — її улюблене слово. У часи її тітки такого ще не вживали. Покидьком у неї може бути хто і що завгодно — телевізор («той покидьок не показує нічого путнього»), туфлі, американський президент, пасемко, «Історія західної філософії» Бертрана Расселла.

Вона каже, що у неї був «короткий потяг» до наркотиків — з 1963-го до 1999-го.

— О… — таке відчуття, наче батько з мене точно вийшов кепський. — Ну… це…

Вона якийсь час мовчки дивиться на мене. Зараз вона сидить у кріслі подалі від Авраама, вейпить[147] та мугикає стару мелодію. Дуже стару. Я впізнаю «Течуть мої сльози» Джона Доуленда — я грав її на лютні, коли Маріон була ще дитям. Ще до