Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

Джо мала й іншу підтримку – скромні, але благотворні для неї роботи та радості, в яких їй не було відмовлено і які вона поступово вчилася помічати й цінувати. Щітки й ганчірки для миття посуду вже не були настільки огидні їй, як колись: здавалося, що господарюючий дух Бет все ще витає навколо маленької швабри і старої щітки, які так і не викинули. І, користуючись ними під час прибирання, Джо помічала, що наспівує пісні, які співала Бет, наслідує її акуратність, піклується про дрібниці, що створюють атмосферу свіжості та затишку, а це і є перший крок до того, щоб зробити домашніх щасливими, хоч вона не здогадувалася про це, поки не почула дещо від Ханни, яка схвально потиснула їй руку:

– Розумниця, ти вирішила, що не даси нам сумувати за нашою милою овечкою. Ми мало говоримо, але все помічаємо, і Бог нагородить тебе за це, ось побачиш.

Джо часто бувала в Мег, і, коли вони разом шили і розмовляли, вона звернула увагу на те, як змінилася й розвинулася Мег, як добре вона говорить, як багато знає про хороші жіночі амбіції, думки й почуття, як вона знаходить щастя в дітях і чоловікові, як багато вони роблять одне для одного.

– Шлюб все-таки прекрасна річ. Цікаво, розцвіла б я хоч наполовину так, як ти, якщо б теж спробувала? – мовила Джо, будуючи повітряного змія для Демі у перевернутій догори дригом дитячій.

– Це саме те, що тобі потрібно, Джо, потрібно, щоб проявити ніжну, жіночну частину твоєї натури. Ти як каштан – колючий зовні, але шовковисто-гладкий усередині, з солодким ядерцем. Потрібно тільки до нього дістатися. Коли-небудь любов змусить тебе показати твоє серце, і тоді колюча шкаралупа відпаде.

– Мороз розпушує колючки каштанів, мамочко, й потрібно як слід потрясти дерево, щоб отримати собі каштана. Хлопчики люблять ходити за горіхами, але мені не хочеться, щоб вони заштовхали мене в мішок, – відповіла Джо, намазуючи клеєм змія, якого так і не вдалося підняти в повітря, бо Дейзі прив’язала до нього себе – як маленьку й гарненьку підвіску.

Мег засміялася. Але, хоч їй було приємно бачити проблиски колишнього духу Джо, вона все-таки вважала своїм обов’язком підкріпити раніше висловлену думку усіма наявними в її розпорядженні аргументами, найбільш переконливими з яких були її діти, яких Джо ніжно любила.

Деякі серця найкраще розкриває горе, і Джо була майже готова до того, щоб її «заштовхали в мішок»: трохи більше сонця – і каштан дозріває, а тоді нетерплячий хлопчик струшує дерево, а чоловіча рука дотягується, щоб ніжно вийняти із шкаралупи здорове і свіже ядро. Якби вона підозрювала про це, то закрилася б ще міцніше у своїй шкаралупі та стала б ще більш колючою, але, на щастя, вона не думала про це, і, коли прийшов час, шкаралупа розкрилася.

Звичайно, якби вона була героїнею повчальної повісті, їй слід було б у цей період життя зробитися святою, відректися від світу й ходити у чорному капелюшку і з релігійними брошурами в кишені, творячи добро. Але Джо не була героїнею. Вона була всього лише дівчиною, котра долає життєві перешкоди, дівчиною, яких сотні, і вона просто проявляла свою натуру, сумуючи чи нервуючи, стаючи млявою або енергійною – як диктував їй настрій.

Це дуже благородно – сказати, що ми будемо доброчесними, але ми не можемо домогтися цього одразу: потрібні довгі, напружені, об’єднані зусилля, перш ніж хоча б деякі з нас стануть на вірний шлях. Джо стала на цей шлях: вона вчилася виконувати свій обов’язок і почувалася нещасною, якщо його не виконувала. Але виконувати його з радістю – це було зовсім інше!

Попервах вона часто говорила, що хотіла б зробити що-небудь чудове, як би важко це не було. Тепер отримала те, що хотіла, бо що могло бути прекрасніше, ніж присвятити життя батькам, намагаючись зробити дім таким же щасливим для них, яким вони зробили його для неї? А якщо, щоб забезпечити велич життєвого подвигу, необхідні труднощі, то що може бути важче для бунтівної й честолюбної дівчини, ніж відмовитися від своїх надій, планів, бажань і радісно жити для інших?

Провидіння зловило її на слові. Перед нею постало завдання – не таке, про яке мріяла, але краще, бо в ньому не було місця егоїстичним інтересам. Отже, як могла вона виконати це завдання? Джо вирішила, що постарається, і в своїй першій спробі знайшла помічників, про яких ми вже говорили. Вона отримала ще один дієвий засіб, і прийняла його не як винагороду, але як розраду, як християнин прийняв їжу, запропоновану маленьким деревцем, під яким відпочивав, коли виліз на гору, що звалася Труднощами[85].

– Чому ти не пишеш? Це заняття завжди робило тебе щасливою, – сказала їй одного разу мати, коли Джо знову впала в зневіру.

– Немає бажання писати, та якщо б і було, кому потрібні мої твори?

– Нам. Напиши що-небудь для нас і не думай про решту світу. Спробуй, дорога, я впевнена, що й тобі це допоможе, і нас потішить.

– Не вірю, що зможу, – відповіла Джо, але все-таки відкрила свій стіл і почала розбирати недопрацьовані рукописи.

Через годину мати зазирнула в кімнату й побачила її, як і раніше, за столом. Джо щосили писала, сидячи у своєму чорному фартусі з зосередженим виглядом обличчя, який змусив пані Марч усміхнутися й потихеньку піти дуже задоволеною успіхом своєї пропозиції.

Джо не знала, як це вийшло, але було в її новому оповіданні щось, що проникало прямо в серця тих, хто читав його. І коли сім’я насміялася й наплакалася над ним, батько послав його, майже проти волі Джо, в один із популярних журналів, де, на її подив, не тільки прийняли цю розповідь, а й замовили ще.

Понад те, згодом їй почали надходити листи від людей, чия похвала була честю, оповідання передруковували газети, і незнайомі, як і друзі, захоплювалися ним. Для невеликого твору це був величезний успіх, і Джо була здивована навіть більше, ніж коли її роман хвалили і лаяли водночас.

– Не розумію. Що такого в простому маленькому оповіданні, що люди так хвалять його? – запитала вона у батька.

– У ньому правда, Джо. У цьому весь секрет: гумор і пафос роблять його живим. Ти нарешті знайшла свій стиль. Ти більше не пишеш із думкою про славу або гроші, а вкладаєш у працю свою душу. Це мінливості долі: колись була