Читати книгу - "Салимове Лігво"

Реджі подивився на неї, і його посмішка була ніжною й добросердою.

— Якщо ти скажеш іще хоч слово, я запхну оце тобі всередину і пошлю терміновий пакет спецпоштою.

Бонні почала стогнати. Її обличчя набрало кольору прісного йогурту.

— Містере Соєре… Реджі…

— Твоє прізвище Браянт, авжеж? Твій батько Піт Браянт, атож?

Голова Корі шалено закивала, погоджуючись:

— Йо, саме так. Істинно так. Послухайте…

— Колись, коли я ще шоферував у Джима Веббера, я продавав йому паливний мазут, — сказав Реджі, усміхаючись приємним спогадам. — То було років за чотири-п’ять до того, як я зустрів оцю ось чумову курву. Твій татко знає, що ти тут?

— Ні, сер, це розбило б йому серце. Ви можете побити мене, я на це заслуговую, але якщо ви мене вб’єте, мій тато дізнається за що і, їй-бо, це лайно вб’є і його також, і тоді на вас будуть вже дві душі…

— Ні, я певен, він нічого не знає. Нумо, вийдемо до вітальні на хвильку. Нам треба це обговорити. Ходімо.

Він ласкаво посміхнувся до Корі, показуючи, що не завдасть йому шкоди, а потім його очі переметнулись на Бонні, котра вирячено дивилася на нього.

— Ти залишаєшся тут, кицюню, інакше ти ніколи не дізнаєшся, чим закінчується «Таємний шторм»[201]. Ходімо, Браянте, — ворухнув він рушницею.

Корі, з Реджі позаду нього, трохи спотикливо пішов у вітальню. Ноги були гумовими. Шалено почала свербіти спина між лопатками. «От туди він і стрелить, — думав Корі, — просто між лопаток. Цікаво, чи проживу я достатньо довго, щоби побачити, як мої нутрощі ляпнуться на стіну…»

— Обернися, — сказав Реджі.

Корі обернувся. Він уже починав схлипувати. Він не хотів хлипати, але, схоже, зарадити цьому не міг. Він гадав, що не має значення, хлипає він чи ні. Він бо вже встиг обмочитися.

Рушниця більше не похитувалася недбало на передпліччі Реджі. Здвоєні дула цілилися прямо в обличчя Корі. Здавалося, отвори-близнюки позіхають і розростаються, перетворюючись на два бездонних колодязі.

— Ти розумієш, що ти робив? — запитав Реджі.

Та його посмішка зникла. Обличчя в нього було дуже серйозним.

Корі не відповів. Це було дурне запитання. Однак рюмсати він не перестав.

— Ти спав з дружиною іншого чоловіка, Корі. Так тебе звати?

Корі кивнув. Сльози струменіли йому по щоках.

— Ти знаєш, що стається з такими парубками, якщо їх впіймають?

Корі кивнув.

— Візьмись за дуло цієї рушниці, Корі. Легесенько. Гачки реагують на п’ятифунтовий натиск, а фунти зо три я вже натис. Тому вдавай… о, вдавай, ніби берешся за цицьку моєї дружини.

Корі простягнув тремтячу руку і поклав її на дуло рушниці. Метал був холодним проти його розжареної долоні. Довгий, мученицький стогін вийшов з його горла. Більше нічого не залишалося. Благати було марно.

— Вставляй собі до рота, Корі. Обидва дула. Так, оце правильно. Легше!.. Отак добре. Так, рот у тебе достатньо великий. Засовуй просто туди. Ти ж добре знаєш, як засовувати, хіба не так?

Щелепи Корі були розчепірені так, що ширше вже неможливо. Дула рушниці впиралися майже йому в піднебіння, і його нажаханий шлунок намагавсь відригнути. Сталь вчувалася масткою на його зубах.

— Заплющ очі, Корі.

Корі тільки тупився в Реджі, його плаваючі очі були великими, як чайні блюдця.

Реджі знову посміхнувся тією своєю ласкавою по­смішкою.

— Корі, заплющ оті свої дитячі блакитні очка.

Корі заплющився.

У нього попустився сфінктер. Він це ледь усвідомлював, туманно.

Реджі натиснув обидва гачки. Бойки вдарили у порожні патронники з подвійним клац-клац. Корі повалився на підлогу, глибоко зомлілий.

Реджі якусь мить дивися на нього, ніжно усміхаючись, а потім перекинув рушницю так, щоб приклад стирчав угору. Він розвернувся в бік спальні.

— Я йду до тебе, Бонні. Хоч готова ти там, хоч ні.

Бонні Соєр зайшлася криком.

  9

Корі Браянт спотикливо тягся по дорозі Глибока Просіка туди, де він був залишив стояти свій трак телефонної компанії. Корі смердів. Очі в нього були осклілі й налиті кров’ю. На потилиці, якою він вдарився об підлогу, коли зомлів, була велика ґуля. Черевики чапали, човгаючи по м’якому узбіччю. Корі намагався думати тільки про це човгання і ні про що більше, особливо не про раптову й цілковиту руйнацію свого життя. Було чверть по восьмій.

Реджі Соєр, випроваджуючи Корі крізь кухонні двері, так само ласкаво посміхався. Безупинні, болісні ридання Бонні зі спальні звучали контрапунктом до його слів:

— Тепер рушай дорогою, як слухняний хлопчик. Сідай у свій трак і їдь до міста. За чверть до десятої там є автобус із Люїстона на Бостон. У Бостоні ти зможеш сісти на автобус куди завгодно в країні. Цей автобус зупиняється біля Спенсера. Ти сядеш на нього. Бо якщо я коли-небудь побачу тебе знову, я тебе вб’ю. З нею тепер усе буде гаразд. Вона тепер приборкана. Пару тижнів їй доведеться носити штани і блузи з довгими рукавами, але обличчя я їй не псував. Тобі ж просто варто забратися із Салимового Лігва до того, як ти почистишся і знову почнеш думати, ніби ти чоловік.

І ось він тут, плентається по цій дорозі, готовий зробити те, що наказав йому Реджі Соєр. Із Бостона він міг би поїхати на південь… кудись. У нього заощаджень в банку трохи більше тисячі доларів. Мати завжди казала, що він дуже бережлива душа. Він може переказати собі гроші телеграфом і жити на них, поки не знайде роботу, почавши з багаторічної роботи забуття цього вечора — смаку рушничного дула в роті, смороду власного лайна, яким обважено зад його штанів.

— Вітаю, містере Браянте.

Корі здушено скрикнув і дико вп’явся очима в темряву, спершу нічого не бачачи. Вітер рухався між дерев, змушуючи тіні вистрибувати й танцювати по дорозі. Раптом його очі вирізнили дещо істотнішу тінь, що стояла під кам’яною огорожею, яка відділяла від дороги дальнє пасовище Карла Сміта. Тінь мала форму людини, але було в ній щось таке… щось…

— Хто ви?

— Друг, який багато всього бачить, містере Браянте.

Постать ворухнулась і вийшла з тіні. У непевному світлі Корі побачив середнього віку чоловіка з вусами і глибокими, яскравими очима.

— Вас жорстоко скривдили, містере Браянте.

— Звідки ви знаєте про мої справи?

— Я багато чого знаю. Це мій бізнес — знати. Закурите?

— Спасибі, — з вдячністю прийняв сигарету Корі.

Він вставив її собі між губи. Незнайомець черкнув, і в посвіті дерев’яного сірника Корі побачив високі, якісь слов’янські, вилиці незнайомця, блідий і костистий лоб і зачесане сумлінно назад волосся. Потім світло погасло, і Корі втягнув собі в легені терпкий дим. Сигарета була якась ніби балканська, але будь-яка сигарета зараз краща, ніж ніякої. Він став почуватися трохи спокійніше.

— Хто ви? — запитав він знову.

Незнайомець розреготався на диво звучним, ґрунтовним сміхом, який відносило геть легеньким вітерцем, як дим сигарети Корі.

— Імена, — мовив він. — Ця американська обов’язковість імен. Дозвольте мені продати вам цей автомобіль, тому що я Білл Сміт! Їжте в оцього! Дивіться от цього по