Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Схоже на наукову фантастику та страшилку, але це не так. Йдеться про душу людини. А «Над прірвою в житі» – це про старшокласника та його подорож до Нью-Йорка. В цій книзі нічого особливого не відбувається, але манера розмови Голдена (героя твору) є надзвичайно реалістичною і правдивою, він просто не може не сподобатися, і з ним неодмінно хочеться подружитися. «Кандід» – стародавня книга, іще з XVIII століття, але вона шалено смішна й забавна, я реготав майже над кожною її сторінкою. Гері назвав її політичною сатирою. А я просто називаю її великим твором! Мусиш неодмінно прочитати її – і перші дві також. Тепер, коли я їх усі перечитав, мене вразило – настільки ж вони різні, ці книги! Кожна написана по-своєму, і кожна – надзвичайно добре, а це означає, що хороші книги можна писати по-різному. Минулого року містер Демпсі не раз казав нам, що є шлях вірний і шлях хибний – пам’ятаєш? Може, це стосується математики та інших точних наук, але не книг – однозначно. Кожна книга пишеться по-своєму, і якщо твій шлях вірний, то ти зможеш написати хорошу книгу. Цікаво, що я так і не вирішив, яка з них сподобалася мені найбільше. Гадав, що розберуся, але так і не розібрався. Вони мені всі подобаються. Себто, як на мене, кожен хороший спосіб написання є правильним способом, вірним шляхом. Я радий усвідомлювати, що є багато гарних книжок, яких я іще не встиг прочитати, їх, мабуть, сотні, якщо не тисячі. Є до чого прагнути!»

Останній день Фергюсонового життя, 10 серпня 1960 року, почався з короткої зливи, яка розпочалася на світанку, але на час, коли о сьомій тридцять зіграли побудку, хмари відігнало вітром на схід і небо знову стало блакитним. Фергюсон та шестеро його співмешканців подалися до їдальні разом зі своїм вожатим, Білом Кауфманом, який у червні закінчив другий курс Бруклінського коледжу. Протягом тих тридцяти чи сорока хвилин, що вони наминали вівсянку з яєчнею, хмари повернулися, і коли хлопці чимчикували назад до свого будиночку, щоби прибрати в ньому перед оглядом, знову почало дощити, але дощ був дрібним і майже непомітним, мов мжичка, тому ніхто не поклопотався ані про накидку, ані про парасольку. Футболки хлопців вкрилися дрібненькими темними цятками вологи, але навіть не встигли промокнути. Одначе коли вони розпочали ритуал прибирання й підмітання, небо потемніло іще більше, і невдовзі розпочався справжній дощ, влупивши по даху будиночку вже крупнішими краплями, чий стукіт дедалі прискорювався. Якусь хвилину дві Фергюсон насолоджувався їхнім синкопічним імпровізованим ритмом, але потім інтенсивність дощу посилилася, і цей забавний ефект зник. Дощ уже не грав музику. Він обернувся на масу щільного нерозбірливого шуму, схожого на мішанину ударних інструментів. Біл сказав, що новий погодний фронт насувався з півдня, а назустріч йому йшов холодний фронт з півночі, тому, вочевидь, прохолодна дощова погода встановиться надовго. Тож вмощуйтеся якомога зручніше, хлопці, сказав він. Буде сильна буря, і нам доведеться всю решту дня просидіти у хижці.

Темне небо стало іще темнішим, і всередині будиночку стало темно, як уночі. Біл увімкнув лампочку, але навіть після цього відчуття темряви в хижці збереглося, бо 75-ватна скляна булька висіла надто високо під стелею, щоби давати достатньо світла униз. Фергюсон лежав у ліжку, переглядаючи з ліхтариком старий примірник журналу Mad, який ходив по руках у його будиночку, і думав, чи було коли-небудь вранці так темно, як зараз. Дощ щосили лупцював дерев’яну стріху так, неначе його рідкі краплини перетворилися на кам’яні, на мільйони камінців, які падали з неба, намагаючись пробити дах і поцілити в мешканців хижки. Фергюсон почув, як десь далеко басовито загуркотів грім, то був глухий збавлений звук, наче хтось прокашлявся, той грім прогримів за багато миль від них, можливо, десь далеко в горах, і це видалося Фергюсону дивним, бо він звик, що під час грози грім та блискавка завжди йдуть в тандемі з дощем, але в цьому випадку дощ уже почався, вже лило як з відра, а грім іще й близько не встиг до них добратися, і це наштовхнуло Фергюсона на думку, що, можливо, на них одночасно накочуються дві бурі, не лише буря та холодний фронт, як сказав Білл, а дві окремих бурі, одна з яких була вже безпосередньо над ними, а друга підходила з півночі, і якщо перша буря іще не встигла розгулятися в повну силу до підходу другої, то дві бурі зіштовхнуться одна з одною, змішаються, і в результаті виникне потужний шторм, подумав собі Фергюсон, монументальний шторм, всім штормам шторм.

Ліжко праворуч від Фергюсона займав хлопець на ім’я Хол Краснер. Іще з початку літа вони постійно розігрували між собою комедію, в якій уособлювали кмітливого Джорджа й нетямущого Ленні, волоцюг з роману Стейнбека «Про людей та мишей», який кожен з них читав раніше і який вони вважали сповненим всіляких комічних ситуацій. Фергюсон грав Джорджа, Краснер – Ленні, і майже кожного дня вони по кілька хвилин поспіль імпровізували для своїх персонажів схиблені діалоги, безперервну низку всіляких дурощів, які, наприклад, починалися з того, що Ленні запитував Джорджа, як їм житиметься, коли вони потраплять до раю, або з того, що Джордж радив Ленні не колупатися в носі на людях; то були обміни ідіотськими репліками, більше схожими, мабуть, на витвори коміків Лорела та Харді, аніж на Стейнбека, але хлопцям ці веселі витівки подобалися, тож коли почався сильний дощ, і всі у таборі поховалися по будиночках, у Краснера з’явився настрій знову погратися в Джорджа та Ленні.

– Благаю, Джордже, – сказав він. – Благаю, припини оте. Мені вже несила терпіти.

– Що припинити, Ленні? – спитав Фергюсон.

– Дощ, Джордже, дощ. Шум дощу. Він такий гучний, такий гучний, що я скоро збожеволію.

– Але ж ти завжди був божевільним, Ленні. І ти чудово це знаєш.

– Не божевільним, Джордже, а просто тупим.

– Так, тупим. Але й божевільним також.

– Я нічого не можу з цим вдіяти, Джордже, бо таким вродився.

– А ніхто й не каже, що це твоя провина, Ленні.

– Ну, то що?

– Що – що?

– Ти зупиниш заради мене цей дощ?

– Це може зробити лише наш бос.

– Але ж наш бос – це ти, Джордже. Ти завжди був босом.

– Я кажу про великого боса. Єдиного й всемогутнього.

– Не знаю я такого. Знаю лише тебе, Джордже.

– Щоби провернути таку штуку, знадобиться чудо.

– Та ото ж. Але ж ти здатен на все, тобі все до снаги.

– Хіба?

– Мене вже нудить від цього шуму, Джордже. Мабуть, я помру, якщо ти