Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Коли вони йшли, відчинилися двері помешкання — Коля, Петя й Іполит з Сакидоном, так раптово заскочені, завмерли, і якби не Леся позаду, невідомо, яким руслом воно б усе потекло. «В гості до приятеля? — запитала доброзичливо тітонька, обертаючи ключ у замку. — До Лозинських? Їхній Кіндратик уже місяць у гіпсі. Бідна дитина — як вона зрадіє».

Вони дійшли до останнього поверху, молячись, щоб ніхто більше не заходив і не виходив.

— А що там? — запитав він, показуючи на двері.

— Двері, — відповів Петя, радіючи власній дотепності.

— А всередині?

— Квартира.

— Вікна, які ти бачив знадвору, — пояснив Іполит.

— За дверима? — здивувався він.

— Так, але не відразу, — сказав, зволікаючи, Коля.

— І навіть не одне вікно, а три, — додав Іполит.

— Чому три? — заперечив Калістрат.

— А скільки? — зацікавився він, вхопившись за неузгодженість.

— По-різному, — мовив Коля. — Може бути два, три, чотири...

На цьому смілива Колина уява завершувалася.

— А між вікнами і дверима — кімнати, — бовкнув Іпо-лит, так ніби хтось смикнув його за язик.

— Кімнати? — зачудувався він.

Слово «кімнати» видалося йому таким привабливо екзотичним, мов шербет, за яким він заглядав, ковтаючи слинку, у вікно гастронома, як його різала і клала на вагу продавчиня.

— Ну, так, як ми живемо, — пояснив Петя.

— Але хіба ми живемо в кімнатах? — здивувався він.

Найперше, вони жили не в множині, а в однині, і він добре вловив різницю. По-друге, вони жили в барлозі — їхнє житло батьки називали барлігом, Іполит іноді лаяв конурою. Він думав, що барліг — це і є там, де мешкають люди.

— Я хочу подивитися! — зажадав він і потягнувся рукою до клямки.

— Сюди! — мовив поспішно Петя, натискаючи кнопку ліфта. — Спершу треба подзвонити.

Петя, який і сам залюбки зайшов би, по своїй дорослості усвідомлював абсурдність подібного кроку. Зате відкривалася фантастична нагода покататися на ліфті, про що сповістив наростаючий гул за стулками.

— Квартира гудить, — мовив він, роззявивши рота.

Коли зайшли досередини, Коля мерщій натиснув на ґудзичок, яких було два симетричні ряди.

— То це квартира? — сказав він і непомалу здивувався.

Така крихітна, тісна і темніша, ніж їхня!

— А чому нікого немає?

— Тому що всі на роботі.

— Хто тоді відчинив двері?

— Самі.

— А вікно?

— Вікно… — мовив Коля.

— Є такі квартири, які без вікон, — кинувся рятувати ситуацію Калістрат.

— Зате їздить, — пояснив він собі, поменшуючи розчарування.

Коли ліфт зупинився і відчинилися двері, вони вийшли. Точніше, вони лаштувалися вийти, і Петя навіть виставив ногу, але з коридору на них уважно дивився пес. Не відомо, чия рука поквапливо натиснула кнопку, та й не важливо це. Головне — двері затраснулися, врятувавши їх від ошкірених ікол.

— Хіба так вітаються? — образився Іполит.

Вони виїхали на п’ятий поверх, вийшли і зачаїлися. Дочекавшись, поки двері ліфта, який знову був унизу, зачиняться, вони дружно зірвалися і побігли, перескакуючи через сходинки — ніхто не лічив, через скільки. Вони були на другому поверсі — Іполит, Калістрат і Коля, який тримав його на руках, як десь угорі ліфт зупинився.

Що більше минало часу, а він тинявся нічним містом, то виразніше йому здавалося, що готель — острів, який з дійсності відчалює у минуле, і що далі, то більше перетворюється на барку спогаду в океані пам’яті. Небавом і це також стане такою самою примарною цяткою, як усе інше, що минало й опісля видавалося сном. Доки збагнув, що не може знайти готель — не через забуті шляхи-дороги, якими йшов, а тому, що йде, зовсім їх не шукаючи. Може, він навіть не бажав їх знайти, проте або не зізнавався собі, або до кінця не усвідомлював.

Поснідавши прямцем з прогулянки і — це ввійшло в приємну звичку — прихопивши вільний хліб, пішов спати. Довго перевертався з боку на бік, заки раптом провалився в темну безодню, де йому пересаджували серце схилені над ним мармизи, які він одна за одною впізнавав: перша належала Сергієві Володимировичу, друга — Ігореві Богдановичу, третя — водієві Сергія Володимировича.

Спостерігаючи згори своє тіло, з якого Сергій Володимирович виймав серце, він дивувався, як воно таке велике, що тріпотіло, мов птах, вміщалося в його грудях. Здавалося, зараз воно випурхне, проте Сергій Володимирович тримав його міцно, якусь хвилю роздивляючись поглядом, що випромінював гордість дослідника і визнання хірурга.

Водій тримав напоготові скриньку, куди кладуть призначені для пікніків харчі. Сергій Володимирович примістив туди його серце. Він бачив, як його хірурги, вмостивши скриньку до фанерного ящичка, забивають її цвяхами.

Наче звідкись здалеку, до його свідомості долинали розпорядження, які Сергій Володимирович давав водієві: «На пошту і по дорозі, гляди, не затримуйся. Адресу сам знаєш». — «З музикою?» — «Без зайвого кіпішу. І без зворотної адреси. Щоб усе було в тютільку». Він хотів затримати водія, проте тіло лежало розпластане на столі. Він хотів крикнути: «Стійте! Верніться!», проте бракувало голосових зв’язок.

А поки там що, Сергій Володимирович й Ігор Богданович повернулися до його плоті. «Тепер повернімося до наших баранів», — Сергій Володимирович кивнув, й Ігор Богданович дістав із дипломата поліетиленовий пакет; розрізавши, простягнув Сергієві Володимировичу. Сергій Володимирович понюхав вміст, в якому неважко було впізнати серце — таке, як його, лише синтетичне. «Ми вкладемо йому синтетичне серце у відкритих грудей хлю-пливе відерце…» — декламував Сергій Володимирович, вкладаючи штучне серце в порожнину його розчахнутих грудей. «Це ошуканство!» — загорлав він.

— Це не ошуканство, — Ігор Богданович сидів на стіль -ці, задумливо дивлячись на нього. — Мій бізнес чесний. Ось паспорт.

Ігор Богданович простягнув новісіньку книжечку:

— Ви завжди спите на підлозі? Мій любий, пора привчатися спати на ліжку.

— Прогуляємося? — запропонував Ігор Богданович.

Він чув, як у грудях калатає серце, злякавшись, що, можливо, це вже те, синтетичне.

Вони прошкували алейкою.

— Це ж треба так добро тринькати! — вигукнув Ігор