Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Коли переді мною знову відкрилося море — цього разу вже праворуч, — я намагався не дивитися на нього взагалі, але не зміг стриматись і крадькома зиркнув у тому напрямку, продовжуючи дибати до рятівної тіні. Всупереч очікуванням, я не побачив у морі жодного судна, привертав увагу тільки невеликий весловий човен, що прямував до покинутих причалів, в якому я помітив якийсь громіздкий і вкритий брезентом предмет. Хоча човен плив на значній відстані від берега і я не міг роздивитися деталей, веслувальники видалися мені особливо гидкими. Розгледів я ще й кількох плавців, а на далекому чорному рифі блимало слабеньке, але досить стабільне світло, не таке, як мерехтіння сигнальних вогнів раніше, і було воно якогось дивного кольору, важко навіть сказати, якого саме. Над похилими дахами далеко попереду і трохи праворуч височів готель Джилмен-Хаус, цього разу зовсім темний. Із новою силою вдарив рибний сморід, на коротку мить, здавалося, розвіяний легким подувом рятівного вітерцю.

Не встиг я дійти до кінця вулиці, як почув кроки ще однієї групи, що наближалася по Вашинґтон-стріт з північного боку. Щойно вона дісталася відкритого простору, звідки я вперше побачив моторошну морську далечінь, стало зрозуміло, що нас відділяє лише один квартал. Мене мимохіть вжахнула звіряча аномальність облич цих створінь і їхня якась напівсобача хода. Одна з істот пересувалась по-мавпячому, час від часу торкаючись довгими руками землі, інша — у дивному убранні й тіарі — здавалось, радше підстрибувала. Очевидно, саме цю групу я бачив у дворі Джилмен-Хаус і саме вони висіли у мене на хвості. Декотрі повернули голови у мій бік, і я мало не закляк від страху, однак якимось дивом змусив себе шкандибати далі. Досі не знаю, помітили мене тоді чи ні; якщо так, то, напевне, моя хитрість ввела їх в оману, бо вони пройшли залитий місячним сяйвом відкритий простір, не змінюючи напрямку, при цьому продовжуючи видавати якесь квакання і гортанне булькання, в яких я не зумів розібрати жодного слова.

Знов опинившись у тіні, я продовжив свій шлях повз перекошені, майже розвалені будинки, що дивились проваллями вікон-очей у чорну ніч. Перетнув вулицю і за рогом звернув на Бейтс-стріт, прямуючи південним її боком попід самими стінами будинків. Мені трапилися два будинки з ознаками життя, на горішньому поверсі одного я навіть помітив слабке світло, однак і цього разу все минулося. Повернувши на Адамс, я відчув себе в більшій безпеці, але пережив напад панічного жаху, коли з найближчих дверей просто переді мною вигулькнув якийсь чоловік. Щоправда, він був надто п’яний, щоб становити якусь загрозу, і я безпечно дістався складів на Бенк-стріт.

Вздовж річки тяглася мертва вулиця без жодних ознак життя, шум водоспадів заглушував звук моїх кроків. До залізничної станції було неблизько, і величезні цегляні склади чомусь навівали більший страх, ніж фасади будинків. Нарешті я побачив стару склепінчасту будівлю станції — точніше те, що від неї лишилося, — і попрямував до колій, які починалися одразу за нею.

Рейки добряче заіржавіли, але справляли враження цілих, навіть не всі шпали погнили. По такій поверхні було дуже важко іти, а тим більше бігти, але я не шкодував себе і мчав скільки було духу. Якийсь час шлях пролягав уздовж річки, однак скоро я дістався довгого критого мосту, перекинутого над проваллям на запаморочливій висоті. Від стану моста залежали мої наступні дії: якщо по ньому можна пройти, я так і зроблю, якщо ж ні, доведеться знову кружляти вулицями і шукати найближчої переправи.

Громаддя схожого на клуню мосту примарно виблискувало у місячних променях, і було видно, що принаймні найближчі шпали вціліли. Ступивши на міст, я увімкнув ліхтар, і мене мало не збила з ніг ціла хмара кажанів. Ближче до середини між шпалами зяяла чимала діра, і я на якусь мить запанікував, побоюючись, що вона може стати нездоланною перешкодою, однак зважився на відчайдушний стрибок і успішно її подолав.

Вийшовши з похмурого тунелю під світло місяця, я відчув полегшення. Рейки навскоси перетинали Рівер-стріт і одразу ж після цього відхилялись у бік місцевості, яка дедалі більше нагадувала сільську і де з кожним кроком слабшав гидомирний рибний сморід. Тут мені вже довелося долати перешкоди у вигляді миршавих, але колючих чагарів і вересу. Кущі безжально шматували мій одяг, але я тим не переймався, бо саме вони дали б мені укриття в разі небезпеки — я не забував, що значна частина мого маршруту проглядалася з дороги на Раулі.

Почалася болотиста місцевість, і тут по невисокому, порослому травою насипу, серед помітно поріділих чагарників проходила тільки одна колія. Потім на шляху трапився невеликий острівець — узвишшя, де рейки тяглися через неглибокий відкритий проїзд, оточений з обох боків ожиновими хащами. Я щиро зрадів навіть такому прихистку, позаяк з вікна готелю добре бачив — саме в цьому місці дорога на Раулі небезпечно близько підходила до залізничного полотна. Одразу за переїздом колія перетинала дорогу і віддалялася на безпечнішу відстань, а тим часом доводилося пильнувати. Поки що, дякувати Богові, не було схоже, щоб хтось охороняв ще й залізницю.

Перш ніж рушити навпростець, я на мить озирнувся і ніяких переслідувачів не помітив. Стародавні шпилі й дахи зубожілого Інсмута заливало жовтаве, магічне місячне сяйво, і я спробував уявити, який вигляд вони мали до приходу лиховісного мороку. Потім, коли погляд ковзнув від міста у бік рівнини, мою увагу привернуло дещо менш заспокійливе і на якусь хвильку змусило завмерти.

Те, що я побачив — чи мені здалося, що побачив, — було наче якась хвиля далеко на півдні; я припустив, а потім і пересвідчився, що дорогою на Іпсвіч суне величезний натовп. Відстань була завеликою, аби розрізнити якісь деталі, однак сам уже вигляд цієї юрби мені вкрай не сподобався — вона рухалась надто дивно і неприродно, яскраво полискуючи у сяйві місяця, що на той час уже почав заходити. Здалося навіть, що я чую якісь звуки, хоча вітер і мав їх відносити у протилежному напрямку, а диявольське шарудіння і мугикання видавалося навіть огиднішим, ніж шамотіння попередніх груп переслідувачів.

У голові промайнула ціла вервечка найнеприємніших припущень. Я думав про тих інсмутських почвар, які начебто переховувались у велетенських прибережних мурашниках, пригадав і невідомих плавців у морі. Якщо полічити усіх, кого я бачив раніше, та ще ватаги, які зараз, вочевидь, перекривають дороги, для майже безлюдного Інсмута кількість загоничів здавалась просто неймовірною.

Звідки ж могла взятися уся оця армія, що постала перед моїми очима? Невже ті давні таємничі катакомби і справді кишіли представниками небаченого і нікому не відомого життя? Може, якесь загадкове судно і справді висадило їх усіх на диявольському рифі? Хто вони такі? Чому опинились тут? І якщо такий величезний загін прочісує дорогу на Іпсвіч, чи не може так статися, що патрулі посилять і на інших дорогах?

Я повільно просувався вперед порослим чагарями проходом і, коли знову нудотно засмерділо рибою. Невже вітер раптово змінився і повіяв з моря через усе місто? Либонь, так, бо звідти, де раніше не чулося і звуку, тепер долинало гортанне бурмотіння. Але зараз до нього домішувалися інші звуки — щось подібне до плюскоту чи лопотіння безлічі крил, викликаючи найнеприємніші припущення. Я просто не міг зв’язно думати про натовп, що хвилями котився