Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Саме ці політики — аби позбутися «родових плям» Національного конгресу — і пішли на скликання так званого I Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити» перед народом їхні дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, передусім на землю. Оскільки в межах чинного тоді правового простору зробити це було неможливо, остільки треба було цей правовий простір геть зруйнувати. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації держави та її інститутів і подальшого адміністративно-територіального переділу відірваної від неї «української» частини[145].

Для того щоб ліквідувати державу, треба було будь-що-будь добитися її поразки у війні. Для цього треба було вступити у відповідні переговори з супротивником, але перед тим оголосити бодай паперову державну незалежність, щоб дістати можливість взаємодіяти з іншими державними суб’єктами на міждержавному рівні.

Оголосити державну незалежність можна було, лише маючи під рукою квазідержавну інституцію, якою і стала УЦР, підтримана «київською» частиною I Всеукраїнського з’їзду рад.

«Харківська» частина цього з’їзду пішла тим самим шляхом — проголосила свою радянську «українську» соціалістичну «державу» на чолі з Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом цього з’їзду та Народним (а не Генеральним, як у «киян») секретаріатом. Метою цього утворення було максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки по ліквідації попереднього державного устрою, а для цього треба було підписати зрадницьку мирову угоду, нацькувати на представників політичної й економічної еліти якнайбільше їхніх співгромадян та перед тим відібрати все, що було в приватній власності володарів і розпорядників тої держави.

Саме звідси й пішли вікопомні гасла «Грабуй награбоване!», «Землю — селянам!», «Фабрики — робітникам!», «Владу — народу!», тобто більшовикам з їхньою ЧК. Не маючи змоги втримати владу самостійно, ця частина «українського» політикуму негайно звернулася по допомогу до «держави» Леніна—Троцького.

Ще одна група радівських діячів, лідером яких був Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу — і то не тому, що мріяла про всесвітню соціалістичну революцію. Весь їхній життєвий та, даруйте на слові, інтелектуальний досвід казав: розвиток «українського» народу можливий лише на принципах, реалізованих в Австро-Угорщині, а політична форма цього розвитку — самостійна українська держава на чолі з монархом — австрійським ерцгерцогом.

А що самостійно втримати владу ця група «українських» політиків не могла, то вона негайно звернулася по допомогу до країн Почвірного союзу. Для нього, голови УЦР, усі ті Голубовичі, Любинські та їм подібні були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м’ясом, якому ніколи так і не пощастило зрозуміти всієї величі політичного проекту Грушевського. Проекту, створеного у співавторстві з відомим австрійським консулом та його колегами з військового відомства.

Усе це й досі вперто і на певному серйозі називають «Українською революцією» та/або «національно-визвольними змаганнями українського народу».

Початок австро-німецької окупації  

і сльози Михайла Грушевського — 2

За логікою розгортання подій, для ефективної «боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні» було необхідно найперше звернутися із формальним клопотанням по допомогу до тих, хто міг би тую анархію побороти і той лад установити. Могли це ті, хто при собі мав справжні збройні підрозділи.

А що їх у проводу УНР не було — всі 2 млн озброєних «українців» тим часом завзято ділили панське майно, а в розпорядженні проводу УНР було хіба 2 тис. бійців[146], — довелося звертатися до вчорашніх супротивників, а сьогодні — союзників. Отже, «голова української делегації (а це міг бути тільки Севрюк, призначений на цю посаду замість Голубовича 15 січня 1918 р. — Д. Я.) звернувся до Австро-Угорщини й Німеччини з проханням подати оружну поміч проти наступу більшовицьких сил на Україну».

Відповісти відмовою, як можна здогадатися, ті не змогли: «зложене з української сторони прохання про збройну допомогу буде прийнято союзниками. Австро-угорські військові сили <...> будуть повернуті назад <...>, як тільки правительство Ради заявить про се своє бажання». Саме так записано в «Протоколі переговорів між представниками Центральної Ради і представниками німецького та австрійського урядів, прийнятому в цісарському і королівському міністерстві» нібито 18 лютого[147].

Упадає в очі, що навіть у поважному академічному збірнику цей документ подано з посиланням на спомини Дорошенка. Це по-перше.

По-друге, як це випливає із заголовка, урядовці Австро-Угорщини та Німеччини трактували Севрюка (а саме його підпис стоїть під «Протоколом») як представника організації УЦР із незрозумілим статусом, а не як представника «держави» УНР.

По-третє, про запрошення німецьких військ у зверненні не йдеться — мова, як бачимо, йде виключно про австро-угорські підрозділи.

По-четверте, дослідники розходяться в питанні про дату такого звернення і відповіді на нього. Так, В. Коваль вказує на 2 (15) лютого як на дату, коли звернення Любинського як голови делегації отримали урядовці у Відні й Берліні, і наступний день, коли його було оприлюднено в німецькій пресі[148]. В тексті, наведеному Дорошенком і передрукованому в збірці документів УЦР, не вказано, коли саме з’явилося історичне прохання до союзників. Якщо вважати дату, наведену В. Ковалем, правильною, то виникають інші непорозуміння: так, у протоколі засідання так званої РНМ УНР від 8 лютого наводяться слова зі звіту військового «міністра» Жуківського, який доповів про свою зустріч із якимось німецьким генералом на залізничній станції Маневичі, між Ковелем та Сарнами.

За словами Жуківського, «генерал доложив, що справа допомоги німецьким (виділено нами. — Д. Я.) військом Україні в боротьбі з більшовиками проводиться в тісному контакті з українською мирною делегацією в Бресті. <...> Наступленіє німців, — вів далі Жуківський, — іде по лінії Дубно—Олика—Рафаловка—Чорторийськ—Костюхівка—Луні­нець», він «пропонував генералу вести наступленіє далі по лінії «Гомель—Брянськ—Куп’янськ—Дебальцеве <...> і генерал згоджувався з таким планом»[149].

Інакше кажучи, за тиждень до «звернення» Любинського по допомогу УНР український міністр пропонував німцям увійти на територію іншої держави, а саме — ще офіційно не скасованої Російської республіки!

Хай там як, достеменно встановленим фактом є те, що 5 лютого, за три дні до (!) підписання мирової угоди в Бресті, німецькі війська почали просуватися в напрямку на Київ коліями Луцьк—Бердичів та Сарни—Коростень, а також уздовж траси Луцьк—Житомир[150].

Появу німецьких та австрійських військ[151] треба було якось пояснити — на це наважився тогочасний міністр внутрішніх справ УНР Христюк. Його пояснення звучало так: «на Україну вступили українські військові частини, організовані з полонених українців німецькі та австро-угорські війська, у т. ч. австрійські стрільці — галичани, для відновлення здобутків української революції та захисту незалежної України (виділено