Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Так звані «українські військові частини» (а прямо сказати — бандформування. — Д. Я.), про які просторікував п. Христюк, — це дивізія чотириполкового складу з полонених військовослужбовців російської армії, нашвидкуруч збита за угодою між урядами Німеччини та України[152].

На тлі мирної ходи німецьких та австро-угорських військ інші ухвали Радою міністрів від 8 лютого видаються рішеннями зрілих державців.

Перше — розігнати фронтові та гарнізонні ради солдатських депутатів (офіційно це називалося «виробити всі міри, щоб ввести в законні межі діяльність рад», що само по собі звучить дико, бо жодних «меж», а тим більше «законних», в їхній діяльності не існувало від перших днів існування).

Рішення друге — «установити порядок і умови, при яких германське військо має право реквізувати і ін., щоб такі вчинки війська не викликали у населення обурення»[153] (виділено нами. — Д. Я.).

9 лютого п’ятеро «міністрів» уряду УНР дізналися: «наступлення німців йде по завданню мирної делегації», а «М. Любинський склав відозву до німецького народу». На цій підставі можна виснувати, що згадану заяву написано принаймні до 9 лютого, дня, коли «уряд» ухвалив підготувати свою відозву до народу[154], яка мала би запевнити українців, що «німці тільки допомагають нам військом без всяких обов’язків, заміняють українську армію».

На таку пропозицію Порш — на цьому слід наголосити окремо — прямо заявив: «допомога більшовикам з Московщини вимагала від уряду (тобто від РНМ УНР. — Д. Я.), щоб він звернувся теж за допомогою до дружньої держави». Яку допомогу «більшовикам з Московщини» мав на увазі член УСДРП, залишається загадкою. Але наступний за Поршем промовець (його прізвища в протоколі нема, але зі списку присутніх на засіданні можна зрозуміти, що це був або Ткаченко, або Євген Сакович (1864—1946 рр.), або Сидоренко) виказав чи не найбільшу державну таємницю: «ми прохали на Україну не німців, а галичан»[155], тобто австрійську армію!

9 березня це підтвердив інший «міністр» та активний учасник «Берестейської зради Левитський. Він щиро пояснив колегам, «як працювала мирна делегація в справі викликання на Україну австрійського війська»: «по згоді з урядом і членом делегації Севрюком (!!! — Д. Я.) військо повинно було бути по складу своєму українським. Але через те, що в склад його, як видно, увійшли поляки, мадяри та ін.»,[156] справа загальмувалась.

Це стало повною несподіванкою для міністрів УНР. Вони й передбачити не могли, що у збройних силах мультинаціональної імперії могли бути не тільки «українці»! А їх в єдиній українській військовій формації в складі австро-угорської армії — курені УСС — станом на 1 березня 1918 р. було, за різними джерелами, чи то 500, чи то 3000 осіб. Мабуть, саме такої кількості вояків мало би вистачити, щоб установити контроль над територією завбільшки 600 тис. км2, на якій мешкало понад 30 млн людей, зокрема й 2 млн озброєних чоловіків, які щойно втекли з фронту.

Оцінюючи цю ситуацію, сучасні австрійські дослідники констатують, що, по-перше, Україна фактично перетворилася на німецько-австро-угорський кондомініум, або, за висловом австро-угорського представника у Києві, д-ра графа Яноша Форґача (1870—1935 рр.), «збільшеною і складнішою копією Шлезвіґа-Гольдштайна»[157].

По-друге, «у порівнянні із самою Австро-Угорщиною, підконтрольна їй територія виявилася величезною, позаяк вона приблизно дорівнювала території старої Австрійської імперії без Галичини. Втім, — пише Форґач, — досягнутий військовим шляхом успіх, який, зрештою, вилився в окупацію, не був підкріплений жодною політичною концепцією. Так само не мали чіткого стратегічного плану й німці. Також жодна із сторін навіть приблизно не спромоглася спрогнозувати розвиток ситуації хоча б на кілька місяців вперед»[158].

Хто закликав окупантів?

Їх було троє...

Всеволод Голубович. За походженням — син сільського священика з Подільської губернії. У 1915 р. — випускник Київського політехнічного інституту, інженер шляхів сполучення. З 1903 р. — член РУП, з 1912 р. — член УПСР. Один із лідерів одеської української «Громади». З липня 1917 р. — генеральний секретар шляхів, з листопада — генеральний секретар торгу й промисловості, з січня 1918 р. — голова Ради народних міністрів УНР. 29 квітня був заарештований німцями і до 16 грудня 1918 р. перебував у Лук’янівській в’язниці. Засуджений у 1931 р. у справі так званого Українського національного центру, помер у тюрмі.

Микола Любинський. За походженням — син сільського священика Подільської губернії. У 1916 р. — випускник філологічного факультету Університету Св. Володимира. У липні-серпні 1917 р. — лідер так званої Національно-революційної партії — фракції УПСР, член УЦР та МР. У 1920-х роках — співробітник ВУАН. Репресований 1931 р. у справі Українського національного центру, розстріляний.

Олександр Севрюк. Випускник Петроградського технологічного інституту, член української студентської «Громади» в Петербурзі. У 1917 р. — член УЦР, МР, ЦК УПСР. У лютому—березні 1918 р. — посол УНР у Німеччині. З 1920 р. — на еміграції. Загинув у Німеччині у залізничній катастрофі.

На підставі відомих на сьогодні свідчень ми можемо цілком упевнено стверджувати: саме Севрюк у Відні домовлявся про окупацію УНР з австрійцями. В той сам час інший член тієї самої делегації, Любинський, у Берліні домовлявся про окупацію республіки з німцями. Правда про ці переговори випливла на засіданні РНМ 9 березня 1918 р., і від того дня українські науковці воліють її уникати.

Ось витяги з діалогу голови «уряду» Голубовича та Севрюка:

Голубович: «просить Севрюка відповісти на поставлені ним ще раніше запитання: чи австрійське військо було запрошено мирною делегацією (отже, саме Севрюком, а не так званим «урядом УНР». — Д. Я.) і чи була для цього зроблена якась письменна пропозиція і також згода з боку Австрії».

Севрюк: «мирною делегацією було запрошено австрійське військо, і <...> є навіть постанова, на основі якої австрійське військо за згодою українського уряду буде виведено з території України, і що це і є, власне кажучи, письменний договір». І далі: «германці хотіли спочатку зайняти тільки північну частину України, боячись оголити свій тил, але після виступу Австрії (виділено нами. — Д. Я.) позиція їх змінилась». Зміна позиції на практиці означала вихід німецької армії і на території по лівому березі Дніпра — «аж до Куп’янська», — і «все це є занотованим в протоколах».

Голубович: «чи мається у Вас копія Віденського протоколу?», «де зараз знаходиться договір?».

Севрюк: «В Берліні».

Далі учасники засідання приступили до обговорення «доконче потрібного» введення кайзерівської армії до Донецького басейну, пропозиції щодо «вироблення форми, на якій змогло би лишитись німецьке військо після очищення (виділено нами. — Д. Я.) української території від большевиків»[159].

Згідно з сучасними «науковими» поглядами, саме це, нарешті, «врятувало тоді від загибелі Українську державу».

Окупація і крах УНР — 1

5 лютого німецькі війська вирушили на схід.

Чи не найбільше дивувала вояків відсутність будь-якого опору з боку вчорашнього ворога, а також місцевого населення — чи то міського, чи то сільського. Очевидець цієї «ходи переможців» занотовував у щоденнику:

Березень 1918 р.:

«Більшість чекає німців як рятівників <...>».

«<...> Змучені люди тут із жахом бачать, що вони чекають німців без того обурення, як думали раніше, навіть як