Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Я дивлюся, як закриті повіки Арона злегка тремтять. Мабуть, йому щось сниться. А судячи з того, що його брови похмуро зсунуті на переніссі, сниться йому не найприємніший сон.

Хлопець розмістився у кріслі і я не заздрю його спині та шиї після пробудження. Він там спить майже весь світловий день. Вранці вислизнувши на пару годин, він повернувся переодягнений і від нього дуже пахло. Потім, завалився в це крісло й досі не встає.

Він сьогодні розповів мені шокуючі подробиці, але я не можу сказати, що вражена. Ні. Я просто знаходжусь у якомусь вакуумі, який дуже добре захищає мою психіку. Мене більше хвилює, де він був учора, ніж те, що він причетний до смерті Андрій.

Я дивлюся на його бліде обличчя та темні кола під очима. Він зараз виглядає неймовірно юним. Як цей хлопчик планує утримувати родину. Як зможе влаштувати моє життя у чужій країні?

Мені чомусь хочеться торкнутися нього.

Безшумно підіймаюсь з ліжка та підкрадаюся до Арона. Сідаю на підлокітник й торкаюсь пальцями колючої щоки. Арон моментально перехоплює мою руку, міцно стискаючи кисть. Ніби й зовсім не спав, чекав на це вторгнення. Але каламутний погляд говорить про інше.

Реакція хороша. Тут не посперечаєшся.

— Що ти робиш? — трохи хрипить він. Дивиться на всі боки намагаючись розгледіти щось у напівтемряві палати. — Скільки часу?

— Початок шостого, — тихо говорю.

— Я весь день проспав?

— Так…

— То що ти робила?

— Мені захотілося доторкнутися до тебе, — кажу правду.

Я зараз стою перед складним вибором. Моє існування, яке я вважала справжнім життям, виявилася мильною бульбашкою. Чого мені може коштувати почати нового життя з Ароном? У новому місці? Що мені втрачати? Правильно – нічого.

— Ти гарний, — не перестаю гладити його. Не знаю, що зі мною. Цікаво, до чого це призведе, якщо далі поводитися так, як підказує серце.

— Що з тобою? Тебе чимось накачали? — смикає бровою. — Може, я сплю? — його голос знижується до тихого сипа.

Арон уперше здається таким уразливим. Наче я не по щоці гладжу, а пробралася під ребра й стискаю його серце. Виявляється, воно у нього є.

— Може, я «спала» весь цей час?

Остаточно перестаю контролювати свої думки, які озвучую вголос.

— Що з тобою? — Арон насторожено хмуриться і вирівнюється. Відпускає мою руку.

— А тобі не подобається?

— Більше лякає, аніж подобається.

— Не звик, коли тобі дістається щось просто так?

— Звикли все вигризати зубами. Блядь, я точно сплю! 

Тихо сміюся. Веду рукою по грудях, що плавно здіймають і завмираю там, де божевільне б'ється серце.

— Коли ти поруч завжди так, — тихо пояснює. — Не можу контролювати це.

— А що буде, коли я зроблю так?..

У мене вселився біс, не інакше. В адекватному стані я не стала б так відверто лізти до Арона.

Я схиляюся до нього й притискаюся до відкритих губ.

Арон гарчить у губи й тягне мене на себе. Примушує сісти зверху. Його великі долоні опускаються на мої сідниці, міцно стискаючи їх.

— Не дражни мене, дівчинко!

Дівчинко…

Будь-якої іншої миті я б бризнула сарказмом, але зараз мені хочеться бути для нього нею: дівчинкою в міцних і зухвалих руках.

— Ще скажи, що ти любиш мене?

Усміхнувшись, мотаю головою. Упираюся в його лоба своїм лобом.

— А я ось, здається, люблю…

Його слова викликають гостре поколювання між лопатками. Я не готова відповісти взаємністю, нехай не дивиться на мене так. Поки що — не готова. Можливо пізніше…

— Ти поїдеш зі мною? — тихо цікавиться.

— Я думаю над цим. І це не просто слова, Ароне. Я справді, серйозно думаю над цим.

— Повтори ще раз.

— Що саме? — запитливо дивлюся на нього, не вловлюючи сенсу прохання.

— Моє ім'я… Вимов його.

— Арон ...

— Ще раз.

— Арон, — усміхаюся.

— Я хочу тебе!

— Ти ж знаєш, що не можна.

— Знаю, але це нічого не змінює. Дивні відчуття. Ніколи ні до кого не відчував подібного. Ти мій пролом. Єдина, хто може мені нашкодити. Глибоко пробралась під шкіру та отруїла кров… — Арон замовкає і хитро додає: — Але ти теж хочеш мене. Я не вірив у цю маячню, але зустрівши тебе… я відчуваю, що і ти мене хочеш. Визнай.

Якщо ми підняли такі відверті теми й ніч доречно приховує наші обличчя, оголюючи душі, то й ти Арон, слухай правду:

— Можу впевнено сказати, що ти перевернув мій світ. Можливо, і не в найкращий бік.

— Ой, на хріна ти починаєш? Добре все йшло, — відмахується. Його тон наповнений іронією.

— Але ти подарував мені дитину… — продовжую трохи надламаним голосом. У носі починає свербіти, а в очах застигли зрадливі сльози.

— Це ти подарувала мені дитину. Жодну іншу жінку я не бачу матір'ю своїх дітей.

— Дітей? — витираю сльози. — Давай поки що зупинимося на одному.

— Ще чого? — невдоволено пирхає хлопець. — Мені не потрібні егоїсти у сім'ї. Досить дядька Яніса.

Пропускаю повз вуха його невдоволення та знущання у бік рідного брата, і лягаю на нього. Притискаючись своїми грудьми до його грудей, ховаю обличчя у вигині шиї.

Арон губиться на кілька секунд, не розуміючи, що йому робити далі. Потім, нерішуче торкається пальцями моєї спини й починає гладити вздовж хребта.

Я не знаю, як пояснити те, що відбувається у мене всередині. І навряд чи є пояснення подібним почуттям.

Уявіть, що у вас замість грудної клітки величезна наскрізна дірка. З кожним роком вона зростає. Розростається. Досягає критичних розмірів і одного разу ти звикаєш до цього. Розумієш, що це твій нормальний стан.

Ти стаєш крижаною. Стервом. Пустієш. Твоє коло спілкування наповнюється такими ж «дірявими» людьми… А потім трапляється щось ненормальне. З'являється людина, яка повністю закриває цей отвір. Він наповнює тебе, при цьому безжально ламаючи кожну кістку. Він переробляє тебе. Заповнює, не залишаючи люзу для пролому.

Якщо я для Арона слабке місце, пролом… то для мене він — навпаки. Якимось дивним чином він повертає мене до життя. Я думала, що жила, перебуваючи в недо-стосунках з Андрієм, а виявилося, я оживаю поруч із цим ненормальним хлопчиськом. Він подарував мені сенс. Цей сенс мешкає під моїм серцем.