Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

Глава 20

- Дядя Діма, а навчіть мене так стріляти! – Артем з захватом стиснув плюшевого зайця, якого йому вручив Жидкін після серії влучних пострілів з пневматичної рушниці.

- Хай тато навчить, - Дмитро кивнув на Антона.

- А він теж вміє?! – Артем округлив очі повертаючись до батька.

- Я твої сумніви розціню як образи, - погрузився сину Антон. – І не куплю шокочіно.

- Ну, па, я не хотів щоб ти дувся, - дав задню Артем. – Але ти бачив як у дядь Діми все вийшло бац-бац-бац! І заєць наший. Подарую його Кірі в понеділок. Дівчата люблять м’які іграшки.

Антон скуйовдив йому волосся, поки малий вертів головою вишукуючи чергову розвагу.  Субота за договором з Олесею була днем батька і сина. Антон, користуючись тим, що Олеся відпустила малого, повів сина  в дитячий розважальний центр. Жидкін не очікувано приєднався до них, сам напросившись з словами: «Треба потренуватись, я може теж хочу стати степенним сімейним чоловіком. Маю знати на що йду».

- Ого, подарунки це вже серйозно, ти чуєш, тату Антон, - засміявся Жидкін Артемовим словам. – Не зчуєшся, як станеш дідусем.  Що там за Кіра така, хоч фотку покажеш?

Артем знітився, зрозумівши що зараз будуть обговорювати його симпатію. Але раптом знайшов іншу тему для розмови:

- Гля, тату, там та тьотя що була у тебе вдома. А мама називала її негарним словом!

Волков повернув голову в бік, куди вказав син. В розважальному центрі ніби зникли всі звуки, а люди перетворились на тіні. І тільки яскравою плямою виділялась з усієї маси Віра. Дівчина стояла і роздивлялась атракціони, поруч  їй щось говорила Лариса. Антон жадно вдивлявся в тонку Вірину фігурку. Здавалось він би дивився на неї вічність.

- О, там Ларка, - зрадів Жидкін, плеснув Антона долонею по спині, виводячи з трансу. – Бігом до дівчат! А мамку Тьомка не слухай, Віра хороша дівчинка.

-  Чуєш, па, а я все запитати хотів, чого у тебе дівчини немає? – продовжив теревенити Артем. – Ти чекаєш що ма повернеться? Так вони з дядьком Учаром зібрались в Турцію їхати. Я все чекав, коли ма його покине, я теж хотів щоб ви знову жили разом, і ми були однією сім’єю, як раніш…

- Синку, не знаю як пояснити, - Антон пригальмував,  пропустив Дмитра, який як молодий жеребець з крейсерською швидкістю летів до предмету своїх фантазій. Антону теж хотілось підійти до Віри. Та при синові це здавалось не правильним. Тим більше після таких слів, що шматували Антону серце до крові. Але Артемчик продовжив свої роздуми:

- Так от па, вони поїдуть, а дядько Учар сказав, що раз ти мене не відпустив, то і нехай я живу з тобою. І взагалі у них, може, скоро лялька з’явиться, і виходить я їм наче зайвий.

- Та що ти кажеш таке?! – здивувався Антон, у якого все всередині стиснулось від роздратування на Олесю. Він повільно переварював новини, які видавав Артем, якому вочевидь забороняли це все казати раніш. Та малий не втримався.

- А що? Дядько Учар вже давно від мами вимагає «нащадка», як він каже. А тепер вони точно мене тобі віддадуть, що я з ними не поїхати не можу. Ну може ще бібі Люді віддадуть, але у неї три коти, яких чіпати не можна, бо вони жахливо дорогущі…

- А ти хочеш? З ними в Турцію? – на хвильку Антон подумав, що може варто відпустити сина з Олесею. Але наступні Артемові слова розвіяли сумніви:

- Ні, не хочу. І до баби Люди кажу ж, що не хочу. У тебе прикольно. І в мене в школі Кіра…  Та тільки, па, а хто нам їсти готувати буде? Я млинці люблю… а та тьотя, - Артем кивнув в бік Віри, яка теж ніби заціплена дивилась на Антона. – Та тьотя вміє млинці пекти?

- Я не з’ясував, - похитав Антон, ноги якого хоч і повільно але невпинно несли в бік Віри.

- Так пішли, спитаємо! Диви, дядько Дмитро вже біля них!

Артемко з ентузіазмом тягнув Антона до Віри, і у чоловіка ніби вантаж з плечей упав. Він так хвилювався як пояснити Артему своє бажання розпочати нові стосунки, а виявляється малий вже сам в усьому розібрався.  

Антон наближався, і з подивом і розчаруванням побачив як Віра йде геть.

- Па, вона йде! – Артем теж помітив як Віра ретирується. – Треб її наздогнати. Дівчата люблять як за ними бігають. Давай, я з дядьком Дмитром побуду.

Антон з вдячністю кивнув сину, і рішуче, ледь не бігом,  покрокував за Вірою.

Віра бачила як Антон Павлович наближається до неї. Повільно, неохоче, про щось розмовляючи з сином. Який же він красунчик! Як завжди все Вірине тіло гостро відреагувало на нього. Вона буквально їла Волкова очима. А серце стиснулось великою холодною долонею. Очевидно, що він не бажає її бачити і підходить до них з Ларою тільки із ввічливості, бо Дмитро Валентинович прийшов. О ні, зараз доведеться говорити з ним ні про що. Удавати що справи йдуть добре.

Дівчина побачила, як Антон пригальмував, глянув на неї, видно що його обличчя незадоволено морщиться, коли він повернувся на Артемові слова. Це було так принизливо – знати, що вона не просто не бажана, а навіть противна йому. Сльози закипали під повіками, випрошуючи шлях назовні.

Віра не прощаючись з подругою кинулась геть з розважального центру. Їй ще ніколи в житті не було так погано і боляче. Мабуть такого дня не настане, щоб вона дивилась спокійно на Антона Павловича і її серце не розривалось від туги за ним. Ну навіщо, навіщо вона взагалі сьогодні вийшла з дому?

Вона побігла на вулицю геть не розбираючи дороги. Сльози таки покотились по щоках, залишаючи вологі сліди, змішались з дощовим маревом. Хтось перехопив Віру за руку вище ліктя, смикнув до себе, дівчина ткнулась  носом в чиєсь тіло,  опинилась з ніг до голови укутана таким знайомим запахом.

 - Віро! – прогарчав над вухом Антон. – Стій!