Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Не мій. Давно вже не мій. Жалюгідна ілюзія, якою я тішила себе всі ці місяці, розсіюється мов мрячка.

— Ну що, АннетІ, як життя? — Розтягнувши хижий вищир до самих вух, награно цікавлюся я. — Як я бачу, тобі, моя люба, все ще доставляє особливе задоволення розстелятися килимком перед моїм чоловіком? Навіть після того, як він вказав на твоє місце.

Нищівним поглядом намагаюся роздавити Баженову. Кілька секунд тому ця гадина навмисно розстебнула свій кожушок та виставила напоказ глибокий виріз своєї парадно-польотної сукні.

— Та як ти…? — обурюється збентежена Баженова.

— Сядь! — гаркаю я, обдаючи білявку відтепер крижаним поглядом.

— Кароліно, поговоримо віч-на-віч, — у жіночий діалог встряє Назар.

Повернувши на обличчя широку посмішку, повертаю голову до Горського, який все ще стоїть біля столика.

— Та постривай ти, любий. Ще встигнемо поговорити. Попереду такий цікавий переліт нас чекає, ух. Не можу дочекатися. А поки дай мені насолодитися компанією цієї прекрасної жінки та вашого сина.

Попри збентежене мовчання моєї співрозмовниці, я продовжую тараторити без зупину про все на світі та загалом ні про що. Поводжуся, мабуть, не адекватно, та хай йому грець.

Роззяви за сусідніми столами, які з цікавістю стежать за нашою драмою, поступово видихаються від моєї балаканини та повертають свою увагу до замовленої або поспіхом біжать на свої рейси.

Секундна стрілка на стіні ресторану невблаганно наближає нас до вильоту. Чим ближче цей злощасний рейс, тим повільніше я промовляю кожне слово.

Коли диспетчер на всю будівлю оголошує початок посадки на наш літак, я першою схоплююся з місця.

— Ну, що друзі, готові до подорожі? — хрипким голосом востаннє весело вигукую я.

Наш квартет разом із Мирославом, що заснув у дитячому візку, рухається у бік виходу до трапу. Навколо нас збираються решта пасажирів рейсу.

Няню, Аннет та Мирослава запрошують одними з перших на борт. Ми з Назаром залишаємось тупцювати наприкінці черги. Мовчимо. То дивимось собі під ноги, повільно просуваючись уперед, то кидаємо один на одного багатозначні погляди.

— Ваш посадковий талон, будь ласка.

Дивлюся на широку посмішку бортпровідниці, що зустрічає всіх перед виходом.

У грудях випалене поле. На плечах надто важкий тягар. Я власноруч закопую себе в землю. Навіщо?

— Я не полечу, — накриваю холодними пальцями руку чоловіка, яка простягає талони.