Читати книгу - "Українське письменство"

у жупані, мовби не чув його відповіді та підступає все ближче: «Заграть тобі діду?» — і кожного разу мого тестя немов волохатою лапою по спині дряпає. А потім (видно, вже сам Бог напутив!) здумав він, що у нього є херувимський ладан, зостався ще, як випалювали майдан. От він потихеньку достав його з-за образу та й посипав кілька дрібочок на вогонь. «Знаю, що ти тут витіваєш, проклятий дідугане! — кричить молодець у червоному жупані, а сам тестя не займає, хоч той уже боявся, що так і потягне за чуприну. — Ну, так скажи востаннє, що тобі заграти?» — та й, не доказавши, вискочив із землянки, бо ж для того спокусника люду православного херувимський ладан гірший від тертої чемериці. Вмить скочив на козу, та як од’їхав гонів з двоє, то так урізав на своїй сопілці, що сосни, берези й кущі скакали на людський зріст угору і козачка втинали незгірш як парубки на вечорницях. Не танцював тільки тесть із своїм майданом: він молився і хрестився доти, доки червоний жупан не заїхав у ліс, виграваючи на сопілці своєї диявольської пісні. Тоді вже й дерева годі підскакувати, але оддалік іще довго чутно було глухий шум і тупіт. І так налякав цей випадок мого тестя, що він тижнів зо два пролежав, і вже потім боявся того майдана, як зачарованого місця, навіть дьоготь покинув гонити. Радили йому добрі люди не держати у себе нечистих грошей, пороздавати їх біднішим, а ще краще закопати, де взяв. Та тесть не послухався. І що ж би ви думали? Лукавий узяв таки своє: не пішло ніщо на руку тестеві. Скрізь йому втрата: скотина пропадає, бджоли перевелися. Вже всі думали — ні на що зійде старий Спичка, та він схаменувся, на своє щастя: роздав свої карбованці старцям, глек закинув у болото, відправив три молебні і наново посвятив двір і пасіку. Тоді тільки й біда минулася, і все пішло по-давньому. Таке-то, братці, наводить нечистий на погибель доброму чоловікові! Лучче не вірити йому, собаці, і на копійку: з його рук не розживешся.

— Так, по-твоєму, нема чого за скарбом ганятися, хоч би й сам давався у руки?

— Атож. Чортове добро ніколи не піде в руку.

— Ні, свате, не кажи такого. Всякі скарби бувають. Один не йде, а другий і піде. От тобі, наприклад скажу, молода Большачиха Маруся. Як була дівкою, нічого не мала, а тепер глянь — живе як пані, та яке весілля справила! А їй, кажуть, теж з’явився скарб перед самісіньким весіллям!

— Та стривай, брате, подивимось ще, що далі буде. Нехай собі живе, поки живеться. А ти б послухав, що люди кажуть.

— А чого б то я мав слухати? — перебив другий козак. — Тут варт тільки глянути на неї, то все зрозумієш…

— А що? Хіба відмінилася?

— Відмінилася, та тільки так, що не дай Господи. Така гарна зробилася, що ніхто ще такої і не бачив. Нікому така краса і не снилася. Чув я, що то недобрий знак!..

— Ну, а що люди кажуть? — запитався високий козак, звертаючись до давнішого оповідача.

— Дивні речі кажуть: не знаю тільки, чи вірити, буцімто (цур нашого місця!) до неї літає змій!..

— Змій! — аж скрикнули усі разом. — Від кого ж ти чув?

— Та ця чутка по всьому Вороніжі ходить. От і мірошник, певно, знає… Слухай, як тебе… дядьку? Опанасе? Чи то правда, що до молодої Большачихи змій літає? — сказав він, звертаючись до мірошника, що з самого прибуття козаків ні разу не встряв до розмови і похмуро топтався коло своєї справи.

— Скоро, небоже, постарієшся, як усе знатимеш! — суворо відповів запорошений мірошник.

— Не чіпай його, брате, — почав один з козаків, приглушивши голос. — Тож мірошник з чортом — брати рідні. Бачиш, йому і так прикро, що лаємо його родича!

Всі засміялися.

— Так до Большачки змій літає! — говорили козаки, розважно похитуючи головами. — Ну, тепер уже пропала. Від змія ні одна не викручувалась.

— Чого ж пропала? І я знаю одну молодицю, що до неї літав змій. Так та усе сохла. А ця що день, то все кращає. То як же пропадає?

— Що краща, то краща, та якось не по-людському. Я, як хочете, заложуся, що не своєю смертю вмре. Та й недарма дід її, віщун, перед смертю щось довго говорив з нею наодинці, і вона після того мало не пішла в монастир. Тож, видно, щось напророчив він їй такого! Та й знов же не без причини і далекий знахар її злякався.

— Хотів би я побачити, що то воно за змій? — промовив низенький чоловічок з довгими вусами. — Зроду не бачив.

— Та лучче ніколи й не бачити! — відказав його сусіда. — Я раз бачив, так після того ночі три не міг спати: тільки, було, задрімаю — враз і мерещиться, що вся хата повна вогню…

Тут він урвав і спинився. Всі козаки остовпіли і, нерухомі, дивилися крізь одчинені