Читати книгу - "Українське письменство"

Ніхто й слова не вимовив, ніхто не запитався: всім було ясно, що то таке. Непереможний жах напав на козаків. Сам навіть Губський злякався. Враз погасили вони вогонь і полягали спати; і кожен, укрившися свитою, уважав себе неприступним для нечистої сили.

Дивна і невимовно хороша ніч у нашому Вороніжі! Недосяжно високе небо, незвичайно ясний місяць і яскраві зорі. І крізь прозору синяву неба світить немов інше світло; і проміння місячне розходиться якимсь дивним сяйвом у повітрі, і здається весь цей простір попід небом тонкими та безплотними, що й оком не схопиш, і рукою не діткнешся, духами; і зорі так пильно придивляються до земного падолу, ніби відповіді просять у люду. Задивившися на невимовну красу неба, людина немов сама переймається його сяйвом, душа яснішає і ладна дати відповідь, коли б тільки мала для того особливу мову… Зорі горять, зорі мигтять на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери у чарівній книзі. А Вороніж увесь спить. І, може, тільки душі поснулих, покинувши своє житло, виходять на повітря і читають цю нез’ясовну книгу і розуміють її, аж поки не повернуться до тіла. Дивна і невимовна ніч у Вороніжі! Вона немов дає людині іншу душу, вона поймає її нерви, і легко їй, і вільно, не почуває вона на собі тіла. Іде і землі не чує під собою, так, ніби повітря хвилями підмиває її під руки, і вона ладна злетіти назустріч місяцеві. Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світиться вогонь. Холодні тіні садів лежать по заснулих вулицях.

— Дякую тобі, Господи! — говорив Іван, знявши шапку і хрестячись проти Спаської церкви. — Аж ось і я в Вороніжі! Як тут хороше і вільно! А яке небо! Яке повітря! Який дух від садків!.. Ні, таки ніде немає таких ночей! А що то моя Маруся?!

І приспішеною ходою подався він додому, і серце йому стислося, коли він наближався через садок до нової хати. Маруся не спала; вона сиділа біля вікна і так задивилася на місяць та зоряне небо, що й не помітила Івана.

— Здорова, Марусю! Здорова, серденько! — промовив він, кидаючись до неї. — Чи ждала мене сьогодні? День і ніч поспішав я, щоб побачити ясні твої очі. Чи ж здорова ти, голубко?

Маруся спершу зраділа і пригорнулася до нього; але далі серед тих своїх пестощів раптом засміялася, та так страшно, що Іван здригнувся.

— Чого ти смієшся? — спитав він, одступаючи від неї з жахом, бо місяць у цю мить осяяв її обличчя, і вона блиснула такою вродою, що серце його боляче затремтіло.

— Як же мені не сміятися? — говорила вона… — Ти такий темний, такий важкий! Чого так відмінився ти? Ти ж раніше прилітав до мене легкий і ясний, як огонь! І чого ти не граєш, а говориш? Де твоя бандура? Грай: мені противний твій голос… Чи скоро ти вип’єш з мене всю мою тяготу? Чи скоро ми полетимо до твого краю?

— Боже мій, Боже! — повторяв Іван в одчаї, ставши на порозі і ламаючи руки.

І раптом у дворі стало ясно; попід вікнами заблищали іскри… Іван вискочив мерщій з хати і бачить: вогняна смуга розвіяною стрічкою обвилася круг солом’яної стріхи, і вся стріха враз спалахнула. Іван кинувся до хати рятувати Марусю, та вона з диким сміхом вирвалась йому з рук.

— Куди ти тягнеш мене, Іване?

— Ходім, Бога ради, ходім! Бачиш — огонь!

— То що ж? Я вогонь люблю: в огні легко…

Іван хтів силою винести її з світлиці, але Маруся рвонулася з нелюдською силою і так дико вперлася в нього блискучими очима, що він не зміг опанувати себе. Проникливі очі дійшли йому до самісінького серця. Він скрикнув і вибіг у двір.

Своїм криком він побудив усіх домашніх. Та поки позбиралися люди, полум’я вже охопило стіни, пойняло двері та вікна. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від огню, — в хаті чути було такий дикий крик та вищання, що всім аж холод проходив по тілу.

Скоро почався дзвін на всіх шістьох воронізьких дзвіницях. Тривога стала загальною, і люд позбігався з усіх вулиць. Але лихові вже не можна було зарадити. Скільки не лили води, вогонь не зменшувався, а ніби зумисне розгулювався і все вище бризкав до неба. Далеко чути було крики чужих людей і плач рідні. Іван у несамовитім одчаї припадав до землі, плакав і бився головою, сам на себе накликаючи смерть. Іскри і головешки сипалися на нього, і люди мусили відтягати його щораз далі. А тим часом крізь полум’я усе вихоплювався голосний регіт, і ніщо не могло його заглушити, ні тріщання вогню, ні крики народу. Та от востаннє вибухнуло полум’я, замовк і страшний регіт. Рудий дим заклубочився і покотився по горілому. З темної вулички повіяв вітер, і разом з ним почулися в