Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Не рідні, Ольга Джокер 📚 - Українською

Читати книгу - "Не рідні, Ольга Джокер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не рідні" автора Ольга Джокер. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 64
Перейти на сторінку:
4.

*** 
 
 - У мене мозок кипить від великої кількості інформації! - скаржиться однокурсниця, як тільки ми виходимо з аудиторії. 
 
 - Складно, але цікаво, - роблю висновок я. 
 
 - Мені дуже сподобалася анатомія. А ще наш однокурсник Назар Болотов. Він був чудовий. 
 
Я сміюся і жартівливо штовхаю Машку в плече. Він мені також сподобався. Назар. Гарний хлопець і дуже розумний. У нього вся родина - кваліфіковані лікарі. Мати, батько, бабуся і дідусь. Останній - відомий професор, викладає в нашому вузі. 
 
 - Підемо в їдальню посидимо? - пропонує Маша. - Зголодніла я щось... 
 
Ми з однокурсницею познайомилися ще влітку, коли подавали документи для вступу. Виявилося, обидві хочемо вивчати педіатрію. Обмінялися номерами телефонів, багато базікали і переписувалися. 
 
Маша неодноразово залишалася ночувати в будинку Володимира Степановича, коли прилітала у гості. В гуртожиток на той момент її не поселили, а знімати готель занадто дорого. Мені не важко було постелити їй в гостьовій кімнаті. Все одно цілими днями я перебувала в будинку одна. Просто батьки Машки, щоб оплатити навчання в вузі, продали машину, тому з грошима в їхній родині було туго. 
 
В їдальні зайняті всі столики, крім одного. Я купую чай і тістечко, Машка бере собі порцію супу і вареників. 
 
 - Бачиш того хлопця за крайнім столом? -  вимовляє однокурсниця, відкушуючи часникову пампушку. 
 
 - Білявого? 
 
 - Угу. Він вчора до мене клинці підбивав. Типу я в його смаку, і він любить повненьких. Краще плисти по хвилях, ніж битися об скелі. 
 
 - М-м, романтик. А ти що? 
 
 - А я нічого. Відшила. Мені не потрібен якийсь ніщеброд з гуртожитку. Я хочу залишитися в столиці, тому буду відповідати взаємністю виключно хлопцям зі столичною пропискою. 
 
 - При знайомстві паспорт просити будеш? - посміхаюся я. 
 
 - Можливо. Навіщо витрачати дорогоцінний час? 
 
Я зацікавлено розглядаю присутніх. Як новенька, студентка-першокурсниця, я веду себе трохи відсторонено і насторожено. Сподіваюся, що трохи освоюся і увіллюся в веселе студентське життя. Машка такі історії кумедні розповідає, що відбуваються в гуртожитку. Розумієш, що там ціла міні-держава зі своїми законами. Цікаво! 
 
 - Он, дивись хто йде! - киває Машка з набитим ротом. 
 
Переводжу погляд в бік входу і відчуваю, як пітніють долоні. Це Назар зі своїми друзями. Я давно його запримітила, бо він незвичайний. Гарний, харизматичний, веселий. Буває ж так, що трапляється любов з першого погляду? Коли серце прискорює удари, а пульс зашкалює. Коли в легенях стає мало повітря і кожен вдих дається з великими труднощами. Це воно? Те саме відчуття закоханості? Напевно, так... 
 
Назар переводить свій погляд на мене і, махнувши рукою, направляється до нашого столика. Ох, не може цього бути! 
 
 - До вас можна приєднатися, дівчатка? - запитує він, чарівно усміхаючись. 
 
 - Так, звичайно, - відповідаю Назару, насилу заспокоївшись після нахлинутого хвилювання. 
 
Хлопці сідають на вільні стільці і купують каву. 
 
Ми весело спілкуємося і проводимо час. З ними легко і немає ніякої скутості. Я часто поглядаю в сторону Назара, а він - в мою, через що на щоках кожен раз виступає рум'янець. Повинен же бути якийсь підступ? Щось відразливе? Назар сякається за столом і не відригує. Не колупає в носі і не лається матом. Чим більше часу я проводжу в його компанії, тим більше розумію, що він такий який є. Він ідеальний, чорт забирай... 
 
Ми виходимо на вулицю і розходимося хто куди. Маша йде до гуртожитку, а я на автобусну зупинку. Транспорт до котеджного селища ходить раз на годину, і я як раз встигаю на тригодинну маршрутку. 
 
 - Віта! Ві! Почекай! - гукає мене Назар. 
 
Обернувшись, помічаю, що він один. Посміхається, а потім затягується сигаретою. 
 
 - Мені здається, що Ві тобі більше підходить, ніж Віта. Можна я буду так тебе називати? 
 
 - Можна, звичайно, - відповідаю йому. 
 
 - Чудово. Ві, а ти хіба не в гуртожитку живеш? - запитує він. 
 
 - Ні, я в котеджному селищі. Тридцять п'ять кілометрів від міста. 
 
 - «Брістоль», чи що? 
 
 - Ні, «Лісові поляни». 

- Справді? - присвистує Назар. - Вау! Так я теж неподалік живу! Ти не поспішаєш? Ми могли б ... 
 
Не встигає Назар договорити фразу, як в моїй сумочці починає голосно грати телефон. Я прошу вибачення, дістаю мобільний. 
 
На екрані світиться номер Кирила Самсонова, і мій піднесений настрій миттю псується. Чому він дзвонить саме зараз? Ну чому? 
 
Втім, мені гріх скаржитися. Кирило, як і обіцяв, оплатив перший семестр мого навчання і щомісяця надсилає гроші на карту. Так багато, що я не встигаю витрачати навіть десяту частину. 
 
Наше спілкування обмежується короткими повідомленнями або дзвінками. Як я зрозуміла, Кирило в тривалому відрядженні, тому не приїжджає в будинок свого батька і не контролює мене. І це прекрасно. Якщо так піде і далі, то роки навчання пролетять майже непомітно. 
 
 - Слухаю, - відповідаю, знявши слухавку, і з надією дивлюся на хлопця, який мені шалено подобається. 

Тільки б не пішов ... Назар хотів щось запропонувати. Запитав, чи не поспішаю я? Ми могли б ... Що? Що він мав на увазі? Прогулятися? Або де-небудь посидіти? 
 
 - Гроші на рахунок надійшли? - без слова вітання вимовляє Кирило. 
 
Нічого дивного, я майже звикла. Це нормальне спілкування для грубого солдафона. 
 
 - Так. Надійшли. Спасибі тобі. 
 
 - Як справи? 
 
 - Все добре, Кирило. А твої? 
 
Я кажу роздратовано, бо Назар, запримітивши якихось дівчат, які радісно махали йому руками, відійшов від мене. Чорт... Тільки не це. Він повернеться? 
 
Мене не цікавить, як справи у Самсонова, справді. Вся справа в тому, що мене, на відміну від нього, мама вчила елементарним правилам ввічливості. 
 
 - Ти кудись поспішаєш, мала? - питає Кирило, змінивши грубий тон на поблажливий. 
 
 - Взагалі-то так. Я спілкувалася з хлопцем, який мені подобається, але через твій дзвінок йому стало нудно зі мною, і він відійшов до інших дівчат. 
 
 - Тоді він не вартий твоєї уваги.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 6 7 8 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не рідні, Ольга Джокер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не рідні, Ольга Джокер"