Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

І раптом між сеансами я впіймав себе на думці, що (і гадки не маю чому) обмірковую пропозицію Белль. Просто не міг нічого з цим удіяти. Мій мозок перекидав цю ідею, мов м’ячик. Півтора року — вісімнадцять місяців пристойної поведінки? Неможливо. Це абсурд. Їй це ніколи не вдасться. Навіщо ми взагалі марнуємо час на обговорення такого варіанта?

«Але припустімо (і нехай це буде експеримент, переконував я себе), припустімо, що її поведінка може змінитися на вісімнадцять місяців?» Як вам така ідея, Ернесте? Поміркуйте. Розгляньте таку можливість. Погодьтеся: якщо така імпульсивна, демонстративна жінка почне себе контролювати, протягом вісімнадцяти місяців поводитиметься менш егоїстично, відмовиться від наркотиків, різання вен, будь-яких методів самодеструкції, вона вже не буде такою, як є?

Що? «Пацієнти в межовому стані схильні до ігор»? Ви ж це сказали? Ернесте, вам не вдасться стати справжнім психотерапевтом, якщо міркуватимете в такому напрямку. Саме це я й мав на увазі трохи раніше, коли говорив про небезпеку, що криється в діагностиці. Межі й бар’єри бувають різними. А ярлики завдають людям шкоди. Ви не можете лікувати ярлик, бо маєте лікувати людину, на яку його почепили. Тож, Ернесте, я знову запитаю: хіба ви не згодні, що ця людина — не ярлик, а Белль, жінка з плоті та крові, і справді разюче змінилася б, якби протягом вісімнадцяти місяців поводилася абсолютно інакше?

Ви на це не пристали б? Я вас не звинувачую, зважаючи на те, чим ви займаєтеся зараз. І, звісно, на диктофон. Гм, тоді просто дайте відповідь подумки — самому собі. Хоча ні, краще я відповім замість вас: я не вірю, що десь у цьому світі є психотерапевт, який би не погодився з тим, що Белль стане зовсім іншою людиною, якщо нею не керуватиме імпульсивний розлад. У неї з’являться інші цінності, інші пріоритети, інше бачення. Вона прокинеться, розплющить очі, побачить реальний світ — і, може, навіть свою красу та цінність. І водночас побачить мене таким, як я є, яким мене бачите ви: кульгавим, запліснявілим стариганем. За втручання реальності її еротичне перенесення, її «некрофілія» просто розтануть у повітрі, а з ними, безперечно, й ідея про «гавайський стимул».

Що ви кажете, Ернесте? Чи сумуватиму я за еротичним перенесенням? Чи це мене пригнітить? Звісно! Безперечно! Мені подобається, коли мене обожнюють, а кому ні? Невже вам?

Та годі вже, Ернесте. Таки вам? Невже вам не подобаються оплески, які ви чуєте після своїх виступів? Хіба ж ви не в захваті від того, що навколо вас юрмляться люди, а особливо жінки?

Чудово! Я ціную вашу чесність. Тут нема чого соромитися. А кому таке не сподобалося б? Така вже наша природа. Тож мені, поза сумнівом, бракувало б її обожнювання, я відчував би, що мене обікрали. Але маємо те, що маємо. Це ж моя робота: повернути її до реального життя, допомогти вирости над собою і відірватися від мене. Навіть — врятуй нас, Боже, — забути мене.

Отже, минали дні, тижні, а мене дедалі більше інтригувала домовленість, що її запропонувала Белль. Вісімнадцять місяців абсолютної «чистоти» — ось про що йшлося. І не забувайте: то була тільки початкова пропозиція. Я мастак перемовин, тож не мав жодного сумніву, що мені вдасться досягти більшого, підвищити шанси, збільшити термін угоди — скріпити її, зацементувати, якщо хочете. Я міркував про інші умови, на яких можна наполягти: наприклад, змусити її пройти групову терапію або ж докласти неабияких зусиль та спробувати залучити її до сімейної терапії разом із чоловіком.

Думки щодо пропозиції Белль не полишали мене ані вдень, ані вночі. Ніяк не міг від них відкараскатися. Я ж бо людина азартна й чудово розумів, що цього разу шанси на моєму боці й вони просто фантастичні. Якби Белль програла парі, якби вона зірвалася (взялася до наркотиків, знову почала блювати, тинятися барами чи різати собі зап’ястки), я нічого не втратив би. Ми просто повернулися б до того, з чого почали. Та навіть якби її абстиненція тривала кілька тижнів чи місяців, я міг би використати це на благо лікування. А якщо виграє Белль, вона зазнає таких разючих змін, що навіть не вимагатиме з мене свою винагороду. Простіше не буває! Нульовий ризик, якщо фортуна мені не всміхнеться, і високі шанси, якщо я буду на коні, — мені вдасться врятувати цю жінку.

Мені завжди подобалися азартні ігри, кінні перегони, я робив ставки на все: бейсбол, баскетбол. Після школи я пішов на флот, і грошей, які я заробив там грою в покер, вистачило на весь термін навчання в коледжі. Під час інтернатури в «Маунт Сінай» у Нью-Йорку я проводив більшість вільних ночей у відділенні акушерства та гінекології, де ми з лікарями з Парк-авеню грали на великі гроші. Ми збиралися в кімнаті відпочинку для лікарів, поряд із пологовим залом. Щойно за столом з’являлося вільне місце, вони телефонували оператору й просили зв’язатися з «лікарем Блеквудом». Тож, коли на пейджер приходило повідомлення: «Лікарю Блеквуд, на вас чекають у пологовому залі», я щосили мчав туди. Класні лікарі — усі без винятку, щоправда, до покеру хисту не мали. Знаєте, Ернесте, тоді інтернам платили дуже мало, тож наприкінці року більшість із них мали чималі борги. Що ж до мене — я повернувся до Анн-Арбора в новенькому авто з відкидним дахом, і все це завдяки акушерам із Парк-авеню.

Та повернімося до Белль. Кілька тижнів я міркував над її пропозицією, а тоді одного дня нарешті зважився. Сказав їй, що усвідомлюю той факт, що їй потрібен стимул, після чого взявся до серйозних перемовин і наполягав, що це має тривати два роки. Вона була настільки вдячна за те, що я поставився до неї з усією серйозністю, що відразу пристала на всі мої умови, і ми швиденько скріпили чітку, зрозумілу угоду. Зі свого боку Белль обіцяла залишатися «чистою» протягом двох років поспіль: жодних наркотиків (включно з алкоголем), порізів, блювоти, сексуальних пригод у барах чи на трасі — будь-яка небезпечна сексуальна поведінка була неприпустимою. Цивілізовані сексуальні стосунки не заборонялися. Поведінка, що суперечила законові, теж не схвалювалася. Я гадав, що взяв до уваги геть усе. Ага, вона ще мала розпочати групову терапію та пообіцяла піти до сімейного психолога разом із чоловіком. Я ж мав виконати свою частину угоди — провести з нею тиждень у Сан-Франциско. Дав їй карт-бланш — усі деталі, готелі, розваги Белль обирала на власний розсуд. Я мав бути там до її послуг.

Белль поставилася до цього з усією серйозністю. Наприкінці перемовин вона запропонувала формальну обітницю. Принесла на сеанс Біблію, і ми обоє присяглися на ній, що кожен із нас виконає свою частину угоди. Потім ми урочисто потисли одне одному руки на знак згоди.

Лікування тривало за планом. Ми з Белль зустрічалися приблизно двічі на тиждень — імовірно, було б ефективніше зустрічатися тричі, однак її чоловік почав бурчати з приводу рахунків за лікування. Оскільки Белль провадила «чистий» спосіб життя і нам не доводилося аналізувати її «зриви», процес терапії значно пришвидшився і поглибився. Сни, фантазії — усе видавалося доступнішим. Чи не вперше я помітив у ній ознаки