Читати книгу - "Антон та інші нещастя"

Я ледь не підстрибую до стелі, коли нарешті чую клацання дверної клямки. Не тому, що боюся татового гніву. Просто я з тих людей, котрі не люблять, коли їх сварять, а цієї миті відчуваю, що сварка дуже можлива. На п’ятдесят відсотків.

— Антоне?

Доки тато вішає куртку в коридорі, шанси на сварку піднімаються до вісімдесяти відсотків. Бо я не бачу ніякого шалика. Навіть маленької плетеної кухонної прихапки не бачу.

Тато важко сідає на канапу. І вдається, на щастя, до трохи втомленого й дещо примирливого варіанту.

— Ну, — каже він. — Що доброго в твоїй ідеї?

— Ти ж хотів виплести… — белькочу я. — Три кілометри…

Тато зітхає.

— То такий образ був.

— Образ чого? — не розумію я.

— Ну… — починає тато й знову зітхає. — І сам не знаю… Я ніколи не збирався плести шалик на три кілометри, ясно?

— Ясно.

Запала тиша, ота, з якої не знаєш, як виборсатися. Горло душить розчарування.

— Але я ще ніколи не бачив стільки вовни нараз, — каже тато.

Вірю, що не бачив. Насправді ж я покладав інші надії на цей вечір, і зовсім не на вовну. На жінок, власне кажучи. З якими він міг би сидіти на коцику, тримаючись за руки.

Але тато просто сидить собі на канапі. Не на коцику. Перед телевізором з новинами й спортивними передачами.

Я дивлюся на нього. І думаю, що цієї миті ми перебуваємо в зовсім різних місцях, він і я. Як планети, які обертаються навколо себе, — кожна на своїй орбіті. Бо тато не розуміє, що йдеться про астрономічний баланс. Зовсім не розуміє.

Тато розуміє лише одне: він побував на курсах плетіння. А отже, вважає, що йдеться лише про вовну.

Урешті я не витримую.

— То ти тепер зможеш плести на шпицях?

Мені треба знати. Якщо так — то в моєму існуванні з’явиться сенс. Хоча б натяк на нього.

— Нєа, — відповідає тато. — Ми тільки те й робили, що розмотували, прали й знову намотували вовну. Зате я ще ніколи не мав таких чистих нігтів.

Чудово! Тут дехто намагається вирівняти вісь земної кулі й що отримує навзамін?

Чисті нігті. Крапка.

— Принаймні побував серед людей, — тихенько, більше сам до себе, бурмочу я.

Мудрий заднім числом. Правильніше, дурень заднім числом.

ДОБРЕ КЛЮЄ

— Привіт! Це Улла з вечірніх курсів. З ким я розмовляю?

Ого! Хапаючи слухавку стаціонарного телефону, я був певний, що телефонує бабуся. Вона завжди має звичку дзвонити посеред випуску новин. Але Улла? Це ж хто?

Я даю слухавку татові, однак та Улла так голосно репетує, що я чую майже кожне слово.

— Привіт, це Улла до ваших послуг! — сміється вона. — Ви знаєте, я така неймовірно рада, що нарешті знайшовся чоловік, котрий відважився реалізувати своє захоплення!

Я завмираю на місці. У голові щось починає прояснятися.

Тато безпомічно поглядає на мене.

— Так… але… ну…

Тато надто м’який, а Улла напирає.

— Тому я подумала, чи не погуляти нам разом, випити келих червоного вина? Жінки на наших курсах уже не початківці, мають більше досвіду, ніж ви, і я подумала, що ви, можливо, потребуєте трохи… трохи стартової допомоги!

О, я вже знаю, хто телефонує. Викладачка курсів плетіння, ота пишна дама у плетеному пончо. Отже, її звати Улла.

— Стартової допомоги? — очманіло повторює тато. — Ну, дуже гарна ідея… Зараз я саме…

— Може, у п’ятницю увечері? — питає Улла.

Постає невеличка пауза.

— У п’ятницю?

Тато явно гальмує. Тупо повторює кожне її слово.

— Так! Десь о восьмій?

— О восьмій… ні… — тато мнеться. — Я тут, удома, маю одного сина, то…

— Звичайно, я розумію, — з ентузіазмом і величезним розумінням запевняє Улла. — То я можу прийти до вас, не no problem!

— Не no problem? — аж гикає тато.

— О, я дуже рада! — підводить риску Улла. — Тоді побачимося!

Ось це називається добре клює! Лише за годину після курсів тато вже має на гачку даму! Від холодного попелу до полум’я, від нуля до ста очок, і що там ще буває? А все через мене! Я щосили намагаюся приховати втіху. Бо в тата трохи стурбований вигляд.

Пишна Улла, думаю я собі, цікаво, чи любить вона пекти булочки?

І чи пише послання на шкуринках бананів?

Я виймаю «Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс».

І під пунктом «поточні досягнення» пишу: «Одна така собі пишна дама».

КОРИЧНІ ВЕРТУНИ І ЖІНОЧІ ЕТАЛОНИ

— Ось чесно, ти знаєш, що люблять жінки? — Іне впивається у мене поглядом.

Ми крутимо педалі, долаємо підйом дорогою додому, а я далі не розумію, що поганого в каві й печиві «Єнде». Це ж улюблене печиво моєї бабусі.

Хай би Іне не мала занадто великих очікувань. Я зовсім не знаю інших жіночих еталонів — чи як це називається, — окрім бабусі й тітки Ґрю. Тому жінок мені ніколи не збагнути.

— Хто така Улла? — питає Уле.

— Одна дама, — відповідає Іне. — Його тата, — вона киває у мій бік.

— І що він має з нею робити?

Ми трохи замислюємося.

— Пити каву, — зрештою, відповідаю я.

Іне суворо дивиться на мене.

— Без печива «Єнде», — каже вона. — І вже завтра.

Останні слова вимовляє з притиском і ще глибше замислюється. Я — теж. «Уже завтра», — думаю я. Здається, та Улла дуже напориста дама.

— Нам потрібні ілюстровані журнали, — вирішує вона.

— І коричні вертуни, — додає Уле.

Він дуже часто говорить про дріжджову випічку.

Багато дорослих мають свій кабінет у помешканні. Ми собі теж такий облаштували. Удома в Уле. Коричні вертуни — у фокусі.

— Ілюстровані журнали, — пояснює Іне, — це те саме, що й жіночі журнали. У них можна знайти купу підказок, чого хочуть жінки.

— Справді? — я обгризаю завитки тіста з вертуна і не розумію, куди вона хилить.

— А чого хочуть чоловіки? — знову наголошуючи на кожному слові, запитує Іне.

От-от! Я думав, ми говорили про печиво. Але тепер розумію. Жінки хочуть чоловіків, у цьому й полягає наш план. Ми хочемо зробити з тата мачо. Справжнього мачо. А журнали — як інструкція до дії.

— Але ж це, мабуть, страшено важко, стати чоловіком, який подобається жінкам? — запитую я з надією в голосі.

Я ніколи не думав, що цей проект може так розростися.

Іне знову кидає на мене суворий погляд.

— Твій тато потребує максимальної допомоги, — наголошує вона.

Уле бухає їй на