Читати книгу - "Ворожіння під прикриттям, Горова Ольга"

 От вже не думала, що цей вечір закінчиться для неї у якомусь стрьомному барі в доволі небезпечному районі міста. Та все ж, не щось надто дивно. І не в таких місцях доводилося з інформаторами зустрічатися.

 Хоча зараз Василина радше знаходилася поза баром, аніж всередині. Мабуть, добре, що вечір сьогодні не дуже морозний, а вона таки вміла себе захистити. Бо стояти під замизканою стіною якоїсь наливайки – таке собі задоволення. Ще й після всіх…м-м-м, потрясінь, які вже подарував їй вечір.

 Вона й досі не відійшла від спілкування з тією навіженою бабкою!

– То що сталося, що ти таки вирішив зі мною побалакати? – тихо поцікавилася, побачивши наближення темної фігури.

 Людина була знайомою, але Василина не втрачала пильності. Бо то такий контингент, який завжди щось викинути може.

– Я дам тобі інформацію, яку ти шукала. Точно більше, ніж будь-хто ще зможе… – не виходячи до пуття на світло, най і тьмяне, тихо прогуркотів її візаві.

 Та замовк.

– І на заміну ти хочеш?.. – підштовхнула його Василина, чудово розуміючи, що задарма ніхто їй нічого не повідомить.

– Послугу… Зараз – нічого. Та може, колись, одного дня, я звернуся до тебе, – хмикнув співрозмовник.

 Це було надто дивно. І точно небезпечно. Вона не вчора народилася, аби повірити, що їй хтось відвалить просто так важливі дані.

 Але… вони надто довго стовбичили на одному місці в цьому граному розслідуванні й не могли ні чорта дізнатися.

– Це ще подивимося… Спочатку, давай свої дані. Може, вони й не варті ніякої послуги, – хмикнула вона зневажливо, хоча сама розуміла, що це надто велика спокуса, аби відмовитися.

– Повір мені, ти не пошкодуєш, – хмикнув чоловік, прикуривши. Слабкий вогник від сірника на мить освітив його обличчя.

– Ну то повідомляй, – схрестила Василина руки на грудях. Вона теж вміла бути впертою. Ще й як! І гнути свою лінію.

 Вочевидь, інформатор те зрозумів.

– Він має слабкість, – чоловік видихнув дим  у повітря. – Власне, навіть дві.

– Які? – поквапила вона, коли в провулку знову повисла тиша. – Мені не  так вже й цікаво стовбичити тут всю ніч, – додала трохи зневажливо.

– Жінки в біді, – хмикнув чоловік, наново затягнувшись.

 І Вася не відразу зрозуміла, що то він про слабкості Яструба.

– В сенсі? – нахмурилася вона, не вʼїхавши.

– Він у душі лицар, – охоче пояснив  той. – Майже не може  пройти повз, якщо дівчина в халепу втрапила. Завжди знаходить метод, навіть якщо з  першого разу не  виходить, але витягує з ями. Допомагає. Хоч і приховує це, нерідко, не від свого імені діє. Знаходить підставних посередників… Але витягує.

 Це було дивно. Ну, як пригадати, яке місце Яструб займав у кримінальному світі їхньої країни та співвіднести з цим… Було вкрай складно повірити, що він довбаний благодійник! Але… і відкинути цю інформацію Василина не могла. Бо це давало їй ключ.

– Припустимо. А друга слабкість? – цокнула язиком, коли інформатор докурив та кинув недопалок під ноги.

– Не ти! – реготнув цей довбень.

– От дуже б здивувалася, якби було інакше, – обірвала вона його регіт крижаним тоном.

– Та я пожартував, – чоловік, здалося, знітився. Прочистив горло. – Білявки, – просипів, нарешті.

– Що?! – її аж підкинуло… Здається, у Васі сьогодні алергія розвинулася на це слово, трясця! І навіть нерв біля ока смикатися почав.

– Білявки. Він любить білявок.

– Їдять мене мурахи! – простогнала Вася, стиснувши перенісся, де зʼявився тупий, пульсуючий біль.

_____________

Запрошую вас всіх до новинки -- "Впіймати Яструба" ;-)

Кінець