Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

Дивимось одне на одного й не можемо відвести погляд.

Ми познайомилися на моєму четвертому, а його п’ятому курсі університету. Він для мене став першим коханням. Пригадую, як на ньому виснули всі дівчата. І навіть я не могла стриматись. Він мені з першого погляду сподобався.

А на одній зі студентських вечірок Мир раптом звернув на мене увагу.

Я знала, що він бабій. Знала, що таких дуреп, як я, у нього можуть бути сотні. Але не змогла сказати «ні». Просто з головою впала в його обійми, начхавши на все.

У нас були феєричні стосунки. Три місяці яскравих зустрічей та шалених ночей.

Він нічого мені не обіцяв, я нічого не просила. Кохала. Пробачала. Страшенно ревнувала і знову пробачала. Готова була стати для нього єдиною та неповторною. Аби він був тільки зі мною, тільки моїм і дивився тільки на мене.

Усе це в одну мить проноситься в голові, поки вивчаю його обличчя.

Розлучилися банально. Навчання закінчилося.

— Я їду, — він поставив мене перед фактом, — батько давно кличе до себе в Італію. У нього там непоганий бізнес. Є перспективи. А тут що? Одружитися, наробити дітей і все життя жити в кредит? Хіба ми для цього вчилися?

— Не для цього, — погодилась я. — Я скажу батькам, що їду з тобою. Вони не будуть проти.

— Не треба.

— Чому?

Й ось тоді він сказав ті фатальні слова, які зараз луною спливли в моїй голові:

— Пробач, але ж ти сама розумієш, наші стосунки були приємним бонусом до студентського життя. А тепер мені потрібно будувати кар’єру…

Це був удар нижче пояса.

Мені було страшенно боляче.

До від’їзду Мира залишалося ще кілька тижнів, але я не стала чекати й колупати свої рани. Зібрала речі, купила квиток і поїхала першою, нікому не сказавши, куди. Навіть батькам.

Звісно, ​​це було зроблено на емоціях. Потім я не раз пошкодувала. Хотіла зателефонувати Миру, поговорити, пояснити, хоча б почути голос…

Але щоразу мене зупиняло, що він сам не дзвонить.

Перші дні я чекала на його дзвінок, годинами гіпнотизуючи телефон. Потім влаштувалася на стажування і страждати не було часу. А потім познайомилася з Назаром — і колишні почуття пішли на спад.

А Мир… Мир так і не подзвонив. Вочевидь, одразу викреслив мене зі свого життя.

Назар став моїм наставником на роботі. Виявилося, що ми з ним з одного міста. Почали спілкуватися, а за кілька місяців він раптом запросив на побачення. Я була не готова до нових стосунків, але він гарно залицявся. І я здалася. Закохалася знову.

Але якось він сказав, що хоче повернутися до рідного міста й відкрити там фірму.

Тієї миті моє серце стиснулося в очікуванні болю. Я завмерла, вже знаючи, що почую зараз. Але почула зовсім інше:

— Ксю, ти поїдеш зі мною? Ти вийдеш за мене заміж?

Я плакала, як дівчинка. Від полегшення, від щастя, що впало на мене. І, звісно, сказала «так».

Ми повернулися до рідного міста разом. Потім були весілля й народження Зайки. А минуле відійшло на дно пам’яті. Осіло там чорно-білими картинками, що лежать у старому альбомі, забуті та непотрібні.

Й ось зараз я дістала цей альбом.

Переді мною стоїть моє минуле. Моє перше кохання і перший біль. І знову я почуваюся дівчиною, яку покинули. Але не заради іншої, ще кращої дівчини, а заради кар’єри.

— Привіт, — кажу, впоравшись із першим подивом.

— Радий тебе бачити. Це твоя донька? — голос у Мирослава оксамитовий і глибокий.

Щось усередині стискається.

Я пам’ятаю цей голос. Усе в мені пам’ятає його.

— Так, донька, — нахиляюся до неї, щоб приховати почервонілі щоки. — Зайко, це мій старий… знайомий. Його звуть Мирослав.

Вона ховається за мною і з побоюванням дивиться на Мира.

Той простягає їй іграшку.

— Бери, — трохи підштовхую дочку.

— Дякую, — тоненьким голоском белькоче вона.

Хапає ведмедика, притискає до грудей і знову ховається за мною.

— Мила малеча, — Мир підводиться. — Гуляєте тут?

— Так. А ти яким вітром?

Намагаюся говорити рівно, не показуючи емоцій, що вирують усередині. І сама дивуюсь, що після стількох років не можу бути байдужою.

— Я тільки недавно повернувся з-за кордону, — Мир теж не поспішає відводити погляд. — Бізнес розростається. Ось, підшукую тут місце для нової філії.

— Зрозуміло. Сподіваюся, знайдеш. Тут добре.

— Вдома завжди добре, — усміхається він. — Нумо я вас пригощу чимось. Какао, кава? Поговоримо. Я навіть радий, що зустрів тебе.

Мої щоки обдає то жаром, то холодом. Що за реакція? Я вже не та дівчина, якій він розбив серце. Але від одного його погляду всередині все натягується і тремтить.

Краще закінчити цю незручну розмову. Про що нам із ним розмовляти? Згадувати наше бурхливе минуле — не хочу. Вистачить болю.

Хоча і приємно, що Мир запропонував поспілкуватись.

— Нам не можна, — приймаю рішення.

— Чоловік не дозволить? — Мир опускає погляд до моєї обручки.

— Ні, доньці не можна какао. Алергія.

— Тоді можна сік. Пішли, поговоримо, якщо ти маєш час. Просто поговоримо. До речі, тут є чудова кондитерська.

— Мамусю, а можна мені тістечко? — Зайка тягне мене за пальто й дивиться повними благання очима. — Будь ласка. Ось таке малесеньке.

Вона показує долоньками.

Ось відчуваю, що роблю дурницю.

Не можна погоджуватися, не можна!

Але як встояти, якщо донька так просить?

— Гаразд, але тільки одне! А потім — додому. Мені ще вечерю готувати.

На губах Мира грає знайома чарівна усмішка. Та сама, яка розбила серця багатьом дівчатам.

І знову я відчуваю застарілий біль.

Краще не дивитимуся на нього.

Але нічого не можу із собою вдіяти.

Поки йдемо в кондитерську, мій погляд раз у раз повертається до Мира. Шукає на його обличчі хоч натяк на минулі почуття.

А в пам’яті одна за одною виринають картини з минулого. Наші побачення, поцілунки, взаємна пристрасть…