Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Ви мені обіцяли! Обіцяли, що не пустіть його сюди.

– Я від своїх слів і не відмовляюся, - жінка хитає головою, з ноткою осуду дивиться на мене. – Піду скажу, щоб приїжджав іншим разом. Ти й так вся на нервах, ні до чого ця розмова зараз. Потім поговорите, помиритеся.

– Не помиримось, Аліна Михайлівно.

– Ой, справа молода. Думаєш, я зі своїм чоловіком не лаялася? Не казала, що гордо йду від нього? І нічого, скільки років душа в душу. Усі сварки бувають.

– Так? А Степан Артемович теж приводив у ваш дім коханку?

Я не хотіла говорити, не хотіла! Слова самі вирвалися, втекли швидше, ніж я встигла подумати. Це між нами з Дімою, не збиралася мазати цим брудом інших. Я відчуваю укол сумління, коли свекруха ляскає очима. Прочиняє рота, намагається щось сказати, але все-таки зберігає мовчання.

Вона не знала! Не знала, що Діма має когось на боці. Від цього… Не легше, але спокійніше. Адже я вважала їх своєю родиною, не в змозі розчаруватися і в цьому.

Я користуюся затримкою, біжу на другий поверх. Не знаю, як вдруге зможу утекти від чоловіка, але просто зобов'язана це зробити. Інших варіантів у мене все одно нема.

Заходжу в дитячу, крадусь навшпиньки в темряві, намагаючись не розбудити сина. Серце стискається, коли у світлі місяця розглядаю його пухке дитяче личко. Відчуття, наче мене не було вічності.

Це безглуздо, за кілька годин діти не виростають, але я все одно шукаю зміни. Я сьогодні ризикнула, відірвала від себе маленький шматочок, щоб наважитися залишити Руслана цілу ніч. І все було дарма.

– Ти зовсім совість втратив?

Аліна Михайлівна кричить так голосно, що зрозуміле кожне її слово. Діма їй не відповідає чи робить це тихо, але його голосу я не чую. Тільки потік докорів від свекрухи.

Я… Я не на це чекала. Було соромно зізнатися у зраді чоловіка, страшно в очікуванні звинувачень. На мою адресу. Адже він її син, хто буде невістку захищати?

Але зараз я стискаю пальцями дитяче ліжечко, слухаю голосіння свекрухи та слабо посміхаюся. Серце наче трохи зігрівається, секундний проблиск тепла.

– Тихіше, мій гарний. Бабуся голосно лається, так? – я підіймаю сина на руки, коли він починає пхикати. Притискаю міцно до себе, нахиляюся, цілуючи в лобик, вкритий світлим волоссям. – Все добре, мама поряд. Мама тебе нікому не віддасть.

Мотиви Діми для мене загадка. Він справді просив Аліну Михайлівну не віддавати сина лише для того, щоб встигнути мене перехопити? Чи хоче використовувати це як спосіб шантажу?

Я кошуся на двері, чекаю появи чоловіка будь-якої миті. Укладаю сина на пеленальний столик, дістаю його теплий комбінезон. Дію повільно, ніби намагаюся знешкодити міну, аби син не почав знову плакати.

– Тасенько, ти знову дурниці робиш? - свекруха шепоче, підбирається до мене ближче. – Куди ти підеш на ніч дивлячись? Діма поїхав, не хвилюйся. Він, - жінка заламує пальці, насилу підбирає слова. – Він не турбуватиме тебе. Я не знаю що сказати. Але ти відпочинь, а вранці зі свіжою головою вибереш: залишатися тут чи їхати ще кудись.

– Не впевнена, що це гарна ідея.

– Ти подумай. Ми зі Степанком тебе образити не дамо. Діма наш син, звісно, але кілька років тому у мене й донька з'явилася. Тому… Подумай, гаразд?

Помітно, що Аліні Михайлівні незручно і мені теж. Я мовчки чекаю, коли жінка залишить мене на самоті. Мені нема чого їй сказати, я не знаю, що взагалі заведено відповідати на таке.

Дивлюся на сина, який солодко позіхає, на темряву за вікном.

І вирішую залишитись.

Руслан змінює свою думку, замість сну – вимагає погодувати її. Я готую дитячу суміш, потай радіючи, що не зустрічаю нікого на кухні. Не хочу бачити жалість у чужих очах. Мені моєї вистачає з головою.

Як я могла не помітити?

Два роки!

Навіть сліпа помітила б хоч щось. Маленький натяк, сліди помади на сорочці, чуже волосся, запахи… Але нічого цього не було, я певна. Тільки робота, відрядження.

Але ж і раніше Діма працював багато, не в таких обсягах, але одразу після закінчення університет поринув у сімейний бізнес. Орав як проклятий, щосили намагався виділити час мені. А потім свекор вирішив відійти від управління компанією, чоловікові довелося все взяти на себе.

Я знала, як важко йому доводиться. Тягнути все на тобі, постійні контракти та зустрічі. Адже я була однією з його помічниць, працювала з ним у перервах між навчанням. Особисто бачила весь той обсяг.

Мабуть, роботи поменшало, якщо він знайшов час.

Не на сім'ю, а на свою… Іру.

– Ось так, мій гарненький, - відставляю пляшечку вбік, тримаю сина стовпчиком. – Наївся?

У відповідь Руслан прицмокує губами, що я приймаю за позитивну відповідь. Забираю баночку суміші назад на полицю, перевіряючи, чи щільно сидить кришечка. Грудне молоко в мене зникло ще першого місяця, від початку довелося переводити сина на замінник.

Перевіривши, що малюк міцно заснув, я вирушаю в душ. Стягую із себе ненависний комплект білизни, відправляючи у кут. Викину! До біса викину, щоб не нагадувало про сьогоднішній день. Знаходжу в спортивній сумці піжаму, залажу під теплу ковдру.