Читати книгу - "Леся Українка"

На початку осені 1890 року родина переїхала до Луцька. Леся почувалась погано, дуже боліла нога. Вона рідко підводилася з ліжка, багато читала. Колишніх Лесиних приятелів у місті не було, спілкуватися не було з ким. Одного разу вона була в Луцькому замку та інколи заходила до костьолу послухати гру органа, яку дуже любила. Батьки вирішили повезти дочку до Відня і зробити операцію. Для цього написали до Михайла Драгоманова, щоб порадив, до кого в Австрії треба звернутися, куди поїхати. Леся листується з дядьком і уважно прислухається до всіх його порад та зауважень. Листи від обожнюваного Драгоманова завжди були для Лесі святом, вони підіймали їй настрій, надихали на щось нове. А М. Драгоманов висловлював жаль з приводу того, що племінниця через стан здоров'я перестала вивчати англійську мову, обіцяв при нагоді дати їй гарні англійські книжки й запропонувати щось з італійської літератури для перекладу. Незважаючи на всі негаразди, хворобу свою й рідних, Леся багато творила: вона остаточно підготувала до друку переклади з Гейне, почала писати для молодших сестер і брата «Стародавню історію східних народів», записувала разом з Михайлом тексти народних пісень і, звичайно ж, писала оригінальні вірші.

«Мені сором, що ми такі невільні…»

З самого початку 1891 року Леся з матір'ю збираються до Відня, на операцію. Доволі сумний настрій Лесі покращило лише те, що її й М. Славінського переклади Гейне вже збиралися друкувати, а у Львові вона особисто познайомилася з Михайлом Павликом[3], якого знав і цінував М. Драгоманов. Поспілкувавшись з поетесою, М. Павлик написав її дядькові: «Леся так просто оголомшила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка. Тим більший жаль, що, бідна, не живе, а мучиться. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя». Пізніше з Відня Леся напише першого листа М. Павликові, який покладе початок довгого й плідного листування.

А от сподівання завдяки операції розпрощатися хоч на якийсь час з недугою не справдилися. Віденський професор не рекомендував оперувати хвору ногу, бо організм був кволий, суглоб мав запалення і шукати пробними операціями вогнище туберкульозу в такому стані було небезпечно. Лікар порадив носити спеціальний апарат, який не давав би рухатися хворому суглобу. А лікуватися поки що слід було морськими ваннами в Італії. Апарат для Лесиної ноги зробили, і, що найголовніше, нога в ньому справді-таки не боліла. А от у душі молодої поетеси почало щеміти… У листі до дядька Леся описала свої враження від перебування в Європі: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краю, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась і тяжко мені, і жаль, і болить…»

У Відні Леся познайомилася з творчістю Ольги Кобилянської і зацікавилася нею. Пізніше О. Кобилянська сама попросить у М. Павлика поштову адресу Лесі Українки. Додому з Відня мати з дочкою поверталися через Львів, де зупинилися на один день і завітали до родини Франків, домовились, що у травні до Колодяжного приїде відпочити пані Ольга Федорівна Франко з дітьми.

Провівши деякий час удома, Леся з матір'ю та сестрою Ольгою виїхали до Євпаторії. Потім Леся залишилася там сама, дуже чекала обіцяного приїзду брата Михайла. Але брат пробув у Євпаторії недовго. Леся активно листувалася з матір'ю, дядьком, М. Павликом, потроху, як вона сама зауважувала, писала твори. Літо в Криму мало би покращити Лесин стан здоров'я, якби не легка форма черевного тифу й пропасниця. Удома в поетеси знову боліла нога, але вона приховувала це від родини, бо їй дуже хотілося хоч якийсь час побути серед рідних, поспілкуватися з любими їй людьми.

Творча робота

Здоров'я Лесі дещо покращилось, і вона з головою поринула в творчу роботу. Поетеса листується з дядьком, який не лише дає їй поради, консультує, але й підкидає якісь сюжети (наприклад, історію про Роберта Брюса і павука розповів Лесі саме М. Драгоманов. І з цієї історії повстала пізніше поема «Роберт Брюс, король шотландський»), з Іваном Франком, який допомагає їй із виданням нових творів. У листуванні Леся Українка зверталася до Івана Франка «Високоповажний Добродію» та «Cher Maitre» (дорогий учителю).

1892 року Леся здійснила з матір'ю й сестрою Ольгою подорож до Варшави. А влітку Леся навіть ходила без апарата на нозі й купалася в річці Бузі, куди разом із молодшими сестрами й братом поїхала відпочивати. Цього ж року сталася довгоочікувана подія – були надруковані переклади з Гейне, на які тут же з'явилася прихильна рецензія О. Маковея. Але найбільше Лесю турбувала рецензія іншої людини, Михайла Драгоманова. У листі вона запитує, чи отримав дядько книжку? Чи переслали йому ці переклади? Між рядками Лесиних запитань читається інше: чи сподобалася М. Драгоманову Лесина робота, як він її оцінює? Леся живе в Колодяжному, працює в своєму «білому будиночку» і дуже радіє, що в неї є таке затишне окреме помешкання, бо у «великому домі» діти навряд чи дали б що-небудь робити. Однак про дітей, їхню освіту та виховання Леся ніколи не забувала. У жовтні до Колодяжного приїхала зимувати тітка Олександра з синами. Хлопці складали іспити в сільськогосподарське училище в Умані, але не склали й мали намір спробувати наступного року. Леся береться за навчання своїх племінників і сестри Ольги. Що цікаво, Леся, яка ніколи не захоплювалася точними науками і не раз говорила, що не має до них хисту, з Ольгою займається не лише мовами та історією, але й… геометрією!

Перша збірка

1893 рік починався не дуже весело, бо мати й Михайло поїхали з дому на Полтавщину навідати Судовщикових. Дитяча приятелька Лесі Олександра (Шура) Судовщикова листувалася з Михайлом, писала песимістичні (як вважала Олена Пчілка) оповідання українською мовою під псевдонімом Грицько Григоренко. А у Лесі в цей час з'явилося нове захоплення: вона захотіла навчитися хоч трошки малювати. І далі в неї були помітні успіхи в малюванні, бо навіть найсерйозніший критик – мати – зауважила це. У листі до дядини Людмили Драгоманової про свою діяльність Леся пише: «Чи