Читати книгу - "Століття"

8 На пороге нових дней.

9 Тварь, покуда жизнь хватает,

10  Донести хребет должна,

11 И невидимим играет

12 Позвоночником волна.

13 Словно нежний хрящ ребенка,

14 Век младенческой земли.

15 Снова в жертву, как ягненка,

16 Темя жизни принесли.

17 Чтобы вырвать век из плена,

18 Чтобы новий мир начать,

19 Узловатих дней колена

20 Нужно флейтою связать.

21 Это век волну колышет

22 Человеческой тоской,

23 И в траве гадюка дышит

24 Мерой века золотой.

25 И еще набухнут почки,

26 Брызнет зелени побег,

27 Но разбит твой позвоночник,

28 Мой прекрасний жалкий век!

29 И с бессмисленной улибкой

30 Вспять глядишь, жесток и слаб,

31 Словно зверь, когда-то гибкий,

32 На следы своих же лап.

1. Провідний образ вірша, що задає його сенс, це звір, з якого текст починається й яким закінчується. Століття, те століття, яке щойно розпочалося, але вже спричинило в Росії куди більший розрив, ніж десь-інде, є звір. І поезія робить рентгенівський знімок звіра, образ його скелета, кістяка. На початку звір живий. У фіналі він дивиться на свої сліди. Поміж цими двома моментами постає питання хребтової конструкції, міцності спини звіра. Що все це пропонує філософові?

Поезія намагається витворити органічне, а не механічне бачення століття. Обов’язок думки в тому, щоб суб’єктувати століття як живе створіння. Але вся поезія показує, що життя цього звіра непевне. Поезія запитує: в якому сенсі століття можна сприймати живим? Що таке життя часу? Наше століття — століття життя чи смерті?

У німецькій мові Ніцше, а у французькій Берґсон (на відміну від туринського божевільного, носій нашої національної помірності) є справжні провісники такого роду запитань. Справді, вони вимагають, щоб із кожної речі творилась єдина органічна репрезентація. Треба порвати з механічними чи термодинамічними моделями, які пропонує сцієнтизм ХІХ ст. Ключове онтологічне питання початку ХХ ст.: що таке життя? Пізнання має стати інтуїцією органічної цінності речей. Ось чому метафора пізнання століття може бути типологією звіра. Що стосується нормативного запитання, воно формулюється так: що таке справжнє життя, що значить жити по-справжньому, життям адекватним органічній інтенсивності проживання? Це питання перетинає століття й у зв’язку з питанням нової людини, передбачення якого є надлюдина Ніцше. Питання життя допитується про силу воління жити. Що значить жити згідно з бажанням жити? І коли йде мова про століття — що таке століття як організм, як звір, як хребетна жива сила? Адже до цього вітального століття спів-належать. Неодмінно живуть своїм життям, а не чужим. Як каже з першого ж рядка Мандельштам, століття як звір є «мій звір».

Таке вітальне ототожнення визначає рух поезії: переходимо від погляду на звіра до погляду звіра. Від зводин «віч-на-віч» зі століттям до моменту, коли він озирається назад. Тогочасна поетична думка полягає в тому, щоб, розглядаючи речі власними очима, поглянути на них оком самого століття. Тут ми торкаємося дивної історичності всієї сучасності, історичності, що закорінюється в самому віталізмі поезії. Це означає, що Життя та Історія — два імені для одного й того самого: для руху, що виривається з пазурів смерті, становлення утвердження.

Що ж то, врешті-решт, за наративна й онтологічна проблематика, що захопила століття, проблематика життя? Чому вона протиставляється? Вона протиставляється ідеї філософії як особистої розважливості. Мислення завжди підтримує зв’язок — під поєднаними словами Життя та Історії — з чимось набагато більшим ніж індивід. Воно має зв’язок із більш потужною тваринністю, ніж тваринністю простої людської тварини. І цей зв’язок зумовлює органічне розуміння наявного, розуміння, заради якого справедливо пожертвувати індивідом.

Століття у цьому розумінні є століття людської тварини як трансцендованої Життям часткової істоти. Якою твариною є людина? Як вона може глибше узгодитись із Життям або Історією? Ці питання пояснюють силу —