Читати книгу - "Наказати серцю, Богдана Малкіна"

***

— Вітаю з днем народження!

Момент, якого я чекала із завмиранням серця і дуже боялася, що цього не станеться. 

Він нарешті підходить до мене, мило усміхаючись, і простягає білий конверт, обв’язаний золотистою стрічкою.

— Дякую, — стискаю в руках подарунок, не підводячи погляду на Ярослава. Не хочу, аби батьки щось запідозрили. — Власне, мій день народження раніше. У день, коли був благодійний вечір, тому ми перенесли святкування. Що тут?

— Відкрий  і дізнаєшся, — легко говорить він, а я не можу припинити думати про те, що всі нас бачать. Якщо проявлю занадто багато цікавості, мені потім влетить. А я не маю права розчарувати батьків.

Втім, все одно розв’язую стрічку  й дістаю з конверта аркуш. Розгортаю й читаю, впізнаючи ту саму пісню, яку Ярослав виконував першою. Здогадки, які раптово виникають у моїх думках, змушують спершу мліти від задоволення, а потім — панікувати. Мама неодмінно захоче подивитися, що в конверті, і я не зможу їй відмовити. Але і викинути це не можу — занадто багато приємних відчуттів у грудях. Тож доведеться ризикувати. І брехати, що мені не в новинку.

— Потанцюємо? — несподівана пропозиція вибиває землю з-під ніг. Я дуже хочу погодитися, проте навіть уявити не можу, чим це все закінчиться. 

— Залюбки, — усміхаюся, поглянувши в очі, — тільки занесу подарунок до кімнати.

Швидко несу конверт на третій поверх, молячись, аби він не передумав. Ховаю скарб під подушкою та повертаюся, злітаючи зі сходів. Ярослав все ще стоїть на тому самому місці й, на диво, до нього навіть ніхто не підійшов. Мабуть, мама ніяк не може відкрутитися від гостей, інакше уже давно б всунула свого носа.

Без лишніх слів кладу пальці на простягнуту руку Ярослава й дозволяю повести себе в повільному танці. Він так близько, що всередині усе аж тремтить від щастя. Мене миттю окутує приємний аромат парфумів, від якого паморочиться в голові, проте я не подаю й знаку. 

— Розкажи щось про себе, князівно, — тихо просить Ярослав, схиляючись до вуха. Тіло вкривається сиротами і я не можу стримати задоволеної усмішки. Відводжу очі й наштовхуюся на мамин незадоволений погляд. Та зараз мені абсолютно байдуже. Найголовніше — побути з ним хоча б іще трохи до того, як почнеться скандал.

— Чому ти мене так називаєш? — знову дивлюся в його очі й бачу в райдужках темні вкраплення, які зачаровують мене.

— Твій батько — одна з найважливіших персон у країні, до того ж давно займає цю посаду, майже монарх, — від його гарної усмішки відчуваю метеликів у сонячному сплетінні. — І мені подобається тебе так називати. То як щодо розповіді про себе? Чи відкладемо це на потім?

Приємно, що він натякає на наступні зустрічі, але чи будуть вони у нас?

— Ти міг би погуглити, про мене багато інформації в мережі. Саме так я й зробила після нашої першою зустрічі, Ярославе.

— Так не цікаво, — він хитає головою, примруживши очі й кумедно наморщивши носа, на якому розсип ледь помітних веснянок. — Я хочу знати те, чого не пишуть в інтернеті. Там купа брехні.

Збираюся відповісти, що це справді так і те, що розповідається там про мене, майже усе неправда, але нас переривають.

— Ясеніє, доню, скоро подадуть торт, — мама стоїть збоку. — Ти маєш бути серед гостей.

Відчайдушно хочеться сказати їй, що я і так серед гостей, що я хочу танцювати з Ярославом і щоб мені дали спокій. Але не можу… Не можу через те, що я хороша донька. 

— Одну хвилинку, мамо, — усміхаюся їй і погляд маминих очей моментально тепліє. — Я лише подякую Ярославу за його музику і приєднаюся до вас.

Мама йде, а моє серце боляче стискається. Дивлюся в очі хлопця і розумію, що от-от заплачу.

— Я все розповім, — шепочу, намагаючись побороти сльози і якось таки вдається, — якщо залишиш свій номер.

Він мовчки киває, в очах з’являється ледь вловний сум.

— Вибач, та інакше ніяк. Вони будуть проти.

— Думаєш, я цього не знав? — Ярослав намагається усміхатися, але все одно помічаю, що він засмучений через мої слова. — І… маленький нюанс. Я теж більше не зможу з’являтися з тобою на публіці. Але це не означає, що ми не побачимося. Номер залишу он у тій вазі, — він киває вправо і, ніби випадково, схиляється до мене та доторкається губами до скроні, від чого мій пульс підскакує мінімум втричі. — До зустрічі, князівно!

Прізвисько викликає у мене сором’язливу усмішку, яку не вдається приховати навіть тоді, коли він відпускає мою руку та йде.