Читати книгу - "Війна у натовпі"

— Ти чому на службу не з'явився, тебе вже шукають.

Єдиним позитивним результатом експедиції було те, що на роз'їзді я познайомився з казашкою Аміною і оказашеною німкенею Бертою. Працювали вони в роз'їзній крамниці. Задача у них була одна — скуповувати в проїжджаючих поїздах харчі (тоді в поїздах практично не годували). Узбеки затарювалися провіантом у Москві, а в дорозі продавали його втричі дорожче. В свою чергу, продавщиці обкрадали вже співвітчизників.

В пустелі шкала цінностей диктується потребою: в запас не візьмеш нічого, крім рису, борошна і цукру. На Сході існує прислів'я: "Одного верблюда можна купити і за одну монету, і за сто". Біля річки, де є дороги, верблюда можна було обміняти на "Запорожця" — ей автомобіль з повітряним охолодженням добре зарекомендував себе в умовах пустелі. Казахи взагалі були абсолютно байдужі до досягнень нашої цивілізації, хіба що крім мотоциклів і телевізорів. Машини, за винятком уже згадуваного "Запорожця", або холодильники об'єкту жадання не складали, а дача у казаха завжди з собою. Верблюда ж у пустелі можна виміняти на м'ясо або продати карбованців за триста.

Особливість казахського кочів'я — мала кількість тяглової сили: кілька в'ючних верблюдів та верхових коней. Інші залишаються напівдикими та йдуть на м'ясо. Артезіанська свердловина на роз'їзді притягує кочівників, оскільки служить єдиним джерелом питної води. Самі казахи вміють обходитися без води за допомогою молочних продуктів, а от баранів потрібно напувати. Начальник полкової пожежної команди якось повіз у пустелю воду, аби зміняти її в казахів на горілку. Розтрощив машину об єдиний стовп. Мінова торгівля велася жваво.

В крамниці казахів дивували білі халати продавщиць — вони думали, що це лікарня, куди потрапляли тільки рідкі щасливці. Що особливо подобалось продавщицям, так це те, що казахи з будь-якої купюри не вимагали здачі. Гроші не мали для них номінальної вартості. Пани офіцери купували в крамниці виключно горілку та вино, в основному азербайджанські портвейни "Агдам", "Талас", "Арак". Офіцерських дружин вражав достаток дефіцитних промтоварів китайського та індійського виробництва, на зразок вельвету в дрібний рубчик. Навіщо він казахам?

На всіх великих роз'їздах існували "товкучки" — речові ринки, на яких дружини офіцерів продавали обмундирування та недоношені речі, які охоче купляли казахи. Особливо цінувалися офіцерські чоботи й ватні штани. Казахи, за тотальною непотрібністю, вивозили на "товкучки" масу дефіцитних книжок російською мовою, навіть такі рідкісні як класику, видану в тридцят-сорокові роки, а також засиджений мухами кришталь і килими. Торгівля здійснювалася без грошей, шляхом товарного обміну. Наприклад, шість пар офіцерської білизни прирівнювалися до зібрання творів Пушкіна, а за офіцерські чоботи можна було виміняти колесо до мотоциклу "Урал" (найпопулярніший транспорт серед прапорщиків). Там же, в мазанці, знаходилась імпровізована чайхана, в якій подавали які завгодно спиртні напої, окрім чаю. Коли прапорщик Микола "Борман", живою вагою кілограмів у сто тридцять, танцював навприсядки, підлога та стеля загрожували обвалитися.

— Аміна, блядь, де ти?

Сама Аміна теж була не худою. У вільний від роботи час вона жила з рудою Бертою.

Деякі німці-протестанти, а значить безбожники в душі, перейняли мусульманські звичаї. В силу якихось причин вони відбилися від німецької спільноти, опустилися, носили казахський одяг.

Жінки Середньої Азії в масі своїй цнотливі й покірні. Казашку, що в юрті зачепила подолом казан, могли запросто прибити. За родом своєї служби мені доводилося зіштовхуватися з асоціальним елементом. Єдиною ознакою видимої присутності радянської влади в окрузі були колгоспні молочні ферми. З Москви напередодні Олімпіади 1980 року та фестивалю молоді туди привезли масу "тунеядок". Вони й "опущені" німкені повинні були доїти корів. Мешкали в юртах і вагончиках. На деяких вагончиках було написано: "Нагороджу трипером. Безкоштовно". Всередині температура сягала 60 градусів, простирадла були кольору такиру. Тож не дивно, що за сорокаградусної спеки "доярки" купалися в чанах, де напували корів. Баби сиділи по горлянку в каламутній воді, корови ревли, а казахи дивувались.

Зважаючи на відсутність косметики і безпробудну пиятику, баби опускалися миттєво. Пили все підряд, але здебільшого курили анашу — її було скільки завгодно. Поклав рослину в затінок — і за 15-20 хвилин продукт готовий до вживання. Тоді поширилась мода носити під солдатською панамою тампон, змочений у бензині й ацетоні.

Саме там я заглянув у безодню людського падіння. Оскільки всіх казахів в окрузі вони вже затрахали і нагородили трипером, я поставляв їм солдатів для злучки. Набивав вантажівку відчайдухами, готовими заради хвилинної розваги до ризику підчепити на "кінець" якусь хворобу. За це мені приносили ясак горілкою, бо пити надоєне ними молоко гидували всі. Я так і не дізнався, куди його зрештою дівали. Не лише в гігієні справа: після полину для казахських корів і папір був делікатесом. Молоко на заводах перетворювали на порошок, змішували з привозним і так продавали. Інакше пити його неможливо. Якось двійко доярок випили по кружці нітрокраски. Мені разом з лікарем довелося виводити їх з коматозного стану.

Валерій Бобрович (Устим)

ІНДОКИТАЙ

До Хайфона нас повезли автобусами. Щось близько ста двадцяти кілометрів дороги. Запорошене розбите шосе було забите колонами техніки. В одній з пробок нашим очам явилася страхітлива картина — для мене перша з нескінченної серії "великого лиха війни".

На повороті танк Т-54 занесло з полотна дороги, машина з'їхала в кювет і перевернулася. Люди, які сиділи на броні, були вдавлені в м'який болотистий грунт і одразу не загинули. Вони жахливо голосили весь час, доки танк намагалися відтягнути тросами. Тоді я не знав, що в'єтнамці попросту добивають знівечених.

Відсутність інвалідів впадала в око на вулицях в'єтнамських міст: як-не-як, країна воювала вже двадцять п'ять років. У тому ж Гамбурзі безрукі та безногі п'ятд-сяти-шістдесятирічні чоловіки траплялися на кожному кроці. Було видно, що це покоління воювало. Пізніше поранені на милицях не були рідкістю в Тбілісі чи Загребі. Більш досвідчені товариші розвіяли моє здивування. З'ясувалося, що тих калік, які не володіли корисними ремеслами (наприклад, безногі кравці або шевці) чи не мали добре підвішеного язика (задля використання їх у пропагандистських цілях), у