Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

А Раїса, колишня дружина Мороза? Згадуються наші роздуми над таким собі лейтенантом КДБ Кольчиком. На моєму допиті був уже майором чи капітаном (здивувало мене, що мій полковник поводився з ним як із старшим). Можливо, єдиний талановитий психолог в українському ДБ. Багатьох розколов. Тому що це саме він «розколов» О. Бердника, питаю Раїсу: «А чи були якісь містичні випадки у спілкуванні з ним?» Раїса згадала два. Містифікація типу шерлокхолмсівських, але видно, що дядьо вивчав «містику». Ми все чекали, коли колеги його з’їдять, як колись з’їла охранка знаменитого Судєйкіна: не терпить бюрократія талановитих людей, навіть покидьків…

Перечитую оцей «Карнавал» і розумію — не вдалося «карнавалізувати» історію. Не зміг ні стерти своєї біографії, ані знищити жалість до себе, тобто почуття власної важливости… Правда, й понять таких не зустрічав тоді. Хіба що їм типологічне близьке — карнавал. За весь час лише один читач запитав: «А чому — карнавал? Що це таке для Вас?» Спробую для цього одного пояснити. Андрухович в «Перве-рзії» змалював західне й діяспоричне посткарнавальне буття й побут. Емма Андієвська в своїй прозі дала картину карнавалу української післявоєнної діяспори, специфічно жіночими очима… Карнавал — це… ось, наприклад, сидиш в цісарському місці, думаєш про нову війну в Афганістані, про куздру, Шевченків «Кавказ» у Чечні, а в голові тобі настирливо стукає чомусь: «Рута, рута, волі нашої отрута». Вже скільки бився над цим: «За що він її отак?» (Тричі привозили з України насіння — не росте тут, лише дика, тутешня, миршавенька, прижилась). І раптом блискавка: «Чи не Рутенія мається на увазі? Випад проти тих самих отців-єзуїтів… А як це довести?» Або ось така паралельна асоціяція, спогад. Російська початкуюча поетка, дисидентське дитя, таке собі янголятко, аж суцільне евіґе вайбліхе чи може навпаки вайбліхе евіґе. На її прохання відбираю для якогось журналу її вірші. Ну, очевидно, метафізика, кохання, абстракції, Лєрмонтов перемішаний з Хлєбніковим, постмодерн. В одному вірші відчуваю, що щось не теє. Тобто те, але… Так наче в неї живіт у вірші бурчить. Делікатно бурмочу, що «у Вас тут такі звукосполучення, наче Ви спускаєте воду у ватер-кльозеті». — «Так, цілий день тоді бігала». — «Але ж Ви не про це хотіли сказать. Ні, ні, не переживайте, це якраз свідчення таланту, ще незасвоєного, несублімованого». Тобто є «фізіологізм», але не «ґеніяльний»… Щоб було ясніше, про що мова, пошлюся на Стуса, який в українській поезії, на мій смак, досяг вершини «ґеніяльного фізіологізму» а ля Мандельштам, перетворивши навіть тюремний фантазм у високу еротику. Оце і є карнавал. І багато чого іншого. Ось у москаля Максима поранена нога, і це означає, що він хтонічний божок. У час писання поеми у Тараса боліли ноги, й він почував себе Йовом на гноїщі імперії. І раптом болить твоя, читачева, нога… Та ні те, ні друге, ні третє не має ніякого значення, бо важливе лише те, що Тарас «боровся з Богом». Карнавал — це коли Бог сходить на Землю, стає людиною, тобто безкінечність втілюється в обмежене, майже нуль, а людина вивищується до… Кобзаря, наприклад.

Та генерал, наш Генерал не виходить з голови. Мадрид, 1980-й рік. Міжнародний конгрес соціялістів. Формально запросили на нього Сахарова, але ні його родичам, ні однодумцям слова не дали (наші союзники, італієць Краксі й португалець Суареш, ніяковіючи, пояснюють, що отой… — це вже від мене — Брандт, і Карлсон, що живе у Швеції — проти. Українська «соцделегація», пан Феденко тотально не бачить нас, і я його розумію: «наші» тут на пташиних правах, релікт древности). Та ми — в іншій делегації. Йде Мадридська міжурядова конференція з Гельсінських угод. Й паралельна, громадська міжнародна конференція з прав людини. Ми, гельсінці, досягли нарешті успіху в ’своїй боротьбі, стали дійсно міжнародною політичною силою. Але почуття перемоги дивним чином переростає в почуття поразки. Не лише тому, що тільки що трагічно-безглуздо загинув А. Амальрик. Ще тиждень тому бачилися в Марселі на конференції про положення робітничого класу в СРСР. Похорон. Поліція забороняє демонстрації. Американські гельсінці пропонують похід зі свічками, один за одним, без слів, наче це шпацірка. Я відмовляюсь від такої демонстрації на колінах. Горбаневська й Файнберґ, що випадково не загинув у машині Амальрика, погоджуються, але повертаються… Бо ж сиділи в психушці за вільну демонстрацію на Червоній Площі… Багато чого пережили ми тоді в Мадриді. Читаючи Андруховича, згадав ось сцену заключного банкету. Один із наших, ще новачок у таких конференціях, біжить з залі, весь аж червоний. «Що таке?» — «Та я йому про вмираючого у таборі N, а у нього очі пусті-пусті, нудно йому». — «Та ж він уже закінчив своє, після праці йому плювать на всіх N, і на нас разом з ними». (Ще перед Мадридом В. Мороз закинув Світ-личній, що її цікавить хвора печінка політв’язнів, його ж — Україна. Пусті очі, Духовна Бердникова чи Морозівська Україна без печінки — не-карнавал, хоч самі вони — карнавальні фігури).

Почуття поразки виникає, бо відчуваєш, що тебе вже прийняли у велику гру, ти вже не одинокий, ти вже цінна монета на розмін у всесвітній торгівлі. «Обмєнялі хулігана на Луіса Корвалана», і то ще було не гірше, бо потім обміняли Щаранського на шпигуна, потім п’ятьох дисидентів на двох… Долар падав, рубль заліз в Афганістан… Навколо сила силенна розвідок, он бачимо й «свого»… А он якийсь 007 потяг уже якусь ноль ноль секс, кудись… Теж робота у Бонді… З’явилась не запрошена ніким жертва обміну Мороз, і все хоче фотографуватися з нами, міжнародними жидомасонами. Головний жид (і теж жертва), Е. Кузнецов, іронічно згоджується (знав і яскраво змалював Валю в таборовій ситуації), а масон, тобто я, робить йому, Кузнецову, истерику: «А потім знову будете писати про український антисемітизм»… Наш голова генерал вже поза межами фізичних сил, тримається лише чимось надлюдським, чистим духом. Тягну його й ще кількох з української делегації відпочити, на найкраще, справжнє фламенко. (Дав адресу служник отелю, бо поважав, побачивши мої фото й інтерв’ю, поміщені якраз навпроти камасутрових вправ Мони Лізи в «Люі», пристойному напівпорнографічному журналі. Журналістка казала, що бере інтерв’ю для журналу типу «Сім’я і діти».) Генерал спить. Раптом здивовано бачить танцюристок: «Ото дівка!» Та ми лихі на генерала. Саме через відсутність фізичних сил він робить кілька помилок, не завжди