Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ловець повітряних зміїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

4 783
2
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець повітряних зміїв" автора Халед Хоссейні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 98
Перейти на сторінку:
мене тривожить. Я огризнувся і сказав, щоб він не пхав носа в чужі справи.

Щодо підлості Рахім-хан помилився.

Розділ четвертий

1933 року, коли народився баба, а Загір-шах розпочав сорокарічне правління Афганістаном, двоє братів, юнаки із заможної та шанованої кабульської родини, сіли за кермо батькового «форда родстера». А що були під кайфом від гашишу і маст[11] від французького вина, то дорогою до Пагмана[12] збили на смерть двох хазарейців, чоловіка та дружину. Поліцейські привели юнаків, які вже потроху розкаювалися, і п’ятирічного сироту, сина загиблої пари, до мого діда — високоповажного судді та людини з непогрішною репутацією. Вислухавши розповідь братів і благання про помилування від їхнього батька, мій дід наказав обом юнакам негайно вирушити в Кандагар і на рік записатися в армію — попри те, що їхній родині якось вдалося відкупити братів від служби. Батько хлопців сперечався, але не надто рішуче, тож урешті всі погодилися, що покарання хоч і суворе, зате справедливе. А сироту дід прийняв у свій дім і наказав слугам навчати його та ставитися до малого добре. Тим хлопчиком був Алі.

Алі й баба виросли разом і були товаришами по іграх, точнісінько як ми з Гассаном у наступному поколінні, — принаймні доки поліомієліт не скалічив ногу Алі. Баба часто розповідав нам про їхні витівки. Алі ж лише хитав головою та приказував: «Ех, ага-сагіб, розкажіть-но їм краще, хто замислював усі капості, а хто був лише виконавцем». Баба сміявся й обіймав Алі.

Проте в жодній з цих історій баба ні разу не назвав Алі своїм другом.

Дивно те, що і я ніколи не думав про нас із Гассаном як про друзів. Принаймні у звичному значенні цього слова. І байдуже, що ми вчили один одного кататися на велосипеді «без рук» чи майстрували повноцінний саморобний фотоапарат з картонної коробки. Байдуже, що ми не одну зиму разом запускали та ловили повітряних зміїв. Байдуже, що для мене обличчя Афганістану уособлює цей тонкокостий хлопчина з поголеною головою і низько посадженими вухами, хлопчина з лицем китайської ляльки, повсякчас освітленим усмішкою з-під заячої губи.

Усе це нічого не значить. Бо історію важко перемогти. І релігію теж. Врешті, я був пуштун, а він — хазареєць, я був суніт, а він — шиїт, і це неможливо змінити. Неможливо.

Однак дітьми ми разом училися повзати, і ні історія, ні етнічність, ні суспільство, ні релігія цього теж не могли змінити. Перші дванадцять років життя я майже тільки те й робив, що бавився з Гассаном.

Інколи все дитинство пригадується мені як один довгий лінивий літній день з Гассаном: ми наздоганяємо один одного поміж дерев у батьковому дворі, граємося в піжмурки, в копів та грабіжників, у ковбоїв та індіанців, мучимо комах — нашим коронним досягненням у цій галузі, без сумніву, було витягнути бджолі жало, обв’язати її ниткою та тягнути до себе щоразу, коли нещасна істота поривалася втекти.

Ми переслідували кочі — кочівників, які проходили через Кабул дорогою до північних гір. Чули, як їхні каравани наближаються до нашої околиці, як бекають їхні вівці, мекають кози, теленькають дзвоники на шиях верблюдів. І вибігали на вулицю подивитися, як іде караван — чоловіки з обвітреними обличчями, припорошеними курявою, та жінки в довгих барвистих шалях, намистах і срібних браслетах на зап’ястках і щиколотках. Ми жбурляли камінчики в їхніх кіз. Бризкали водою на мулів. Я спонукав Гассана вилазити на Стіну кволої кукурудзи та стріляти круглими камінцями з рогатки просто в зади їхнім верблюдам.

Ми з Гассаном разом подивилися наш перший вестерн — «Ріо Браво» з Джоном Вейном — у Кінопарку через дорогу від моєї улюбленої книгарні. Пригадую, як упрошував бабу повезти нас в Іран, щоб ми могли зустрітися з Джоном Вейном. Баба аж зайшовся від нападів гортанного сміху, що нагадував рев мотора вантажівки, яку намагаються завести, а коли знову зміг говорити, то пояснив нам, що таке дубляж. Ми з Гассаном були приголомшені. Прибиті. Джон Вейн насправді не розмовляє фарсі, він навіть не іранець! Вейн — американець, як і ті приязні довгокосі чоловіки та жінки, що тиняються Кабулом у яскравих строкатих сорочках. Ми передивилися «Ріо Браво» тричі, а наш улюблений вестерн — «Чудову сімку» — аж тринадцять разів. І щоразу плакали наприкінці, коли мексиканські діти ховали Чарльза Бронсона, котрий, як виявилося, теж не був іранцем.

Ми вешталися затхлими базарами Шарі-Нау — нового міста — місцевості Кабула на заході від району Вазір-Акбар-Хан. Балакали про різні фільми, які нещодавно дивилися, і прогулювалися між метушливими натовпами базаріс[13]. Тихцем прошмигували поміж торговців і жебраків, блукали вузькими проходами, що були захаращені рядами крихітних щільно встановлених яток. Баба давав нам по десять афгані на тиждень, і ми витрачали їх на теплу кока-колу та морозиво з трояндової води, посилане подрібненими фісташками.

Наш навчальний рік був позначений щоденною рутиною. Поки я насилу вилазив з постелі й плентався у ванну, Гассан устигав умитися, відбути ранковий намаз разом з Алі та приготувати мені сніданок: гарячий чорний чай з трьома кубиками цукру та скибочку підсмаженого наана з моїм улюбленим вишневим повидлом — усе охайно розставлено на обідньому столі. Я їв і нарікав на домашні завдання, а Гассан тим часом застеляв моє ліжко, начищав моє взуття, прасував одяг, що я мав носити того дня, складав мої книжки й олівці. Я чув, як він тихенько наспівує, прасуючи у вестибюлі, наспівує своїм гугнявим голосом старовинну хазарейську пісню. Потім ми з бабою від’їжджали в чорному «форді мустангу» — в машині, що притягувала заздрісні погляди, адже такою самою їздив Стів Мак-Квін у фільмі «Куля», а цей фільм в одному з кінотеатрів показували аж півроку. Гассан залишався вдома і допомагав Алі з хатньою роботою: прав руками брудний одяг і розвішував його сушитися на подвір’ї, підмітав підлогу, поливав газон.

Після школи ми з Гассаном зустрічалися, брали книжку та рушали до пагорба, схожого на перевернуту миску, що стримів на півночі від маєтку мого батька у Вазір-Акбар-Хані. На вершині того пагорба був старий занедбаний цвинтар: поміж рядами надгробків без підписів переплелися кущисті зарості — так, що годі пройти. Від тривалих дощів і снігів залізна брама поіржавіла, а низькі мури з білого каменю перетворилися на руїни. Поблизу входу на цвинтар росло гранатове дерево. Якось літнього дня я взяв один з кухонних ножів Алі та викарбував на стовбурі наші імена: «Амір і

1 ... 6 7 8 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (2) до книги "Ловець повітряних зміїв"
Nazar Бандіт
Nazar Бандіт 27 липня 2023 22:17

Неймовірна книга, книга яка чіпляєте тебе за душу та не відпускає до кінця, книга яка описує та передає емоції які краще прочитати на сторінках книг ніч пережити у власному житті.. книга яка вчить тебе любити своїх рідних, тому що вони можуть дуле легко зникнути і ти більше їх ніколи не побачеш, але вічно будеш пам'ятати. Однозначно одна з найкращий прочитанеих книг за все моє життя, 10/10

Наталія Ашихміна
Наталія Ашихміна 20 березня 2024 19:11

Так це глибокий та захоплюючий твір. Погляд очевидця про життя серед війни , про людяність, жорстокість , неминучість, наслідки неправильних вчинків та спокуту і прощення.