Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Я зрозумів, що це було моїм покликанням.

Після університету я проходив психотерапевтичну практику в Лондоні. Під час практики я продовжував бачитися з Рут. Вона підтримувала мене і підбадьорювала, хоча й попереджала, щоб я тверезо дивився на шлях, який обрав. «Це тобі не прогулянка в парку», — повторювала вона. Звісно, Рут мала рацію. Працювати з пацієнтами виявилося брудною роботою — ну, точно не найкомфортнішою.

Пам’ятаю свій перший візит до психіатричного відділення. Через кілька хвилин після мого прибуття пацієнт скинув штани, сів навпочіпки і випорожнився просто переді мною. Смердюча купа лайна. Наступні випадки були менш гидотними, але драматичнішими: невдалі спроби самогубства, самокалічення, неконтрольована істерія, горе. Це видавалося важчим, ніж я міг винести. Та щоразу я спирався на життєрадісність, якою дотепер не користувався. Ставало легше.

Дивно, як швидко людина може пристосуватися до незвичного нового світу психіатричного відділення. Ти почуваєшся дедалі комфортніше в компанії з божевіллям — не лише інших людей, а й із власним. Я вважаю, що всі ми божевільні, просто по-різному.

Саме тому — і ось як — я пов’язаний з Алісією Беренсон. Я був одним з тих, кому пощастило. Завдяки успішному терапевтичному втручанню в юності мені вдалося відступити від урвища психічної темряви. Одначе подумки я прокручую інший фінал історії: я міг би збожеволіти і скінчити свої дні ув’язненим у подібній установі, як-от Алісія. На все воля Божа…

Звісно, нічого з цього я не розповів Індірі Шармі, коли вона запитала, чому я став психотерапевтом. Це, врешті-­решт, співбесіда, і я знав, як вести гру.

— Та я вважаю, що саме практика перетворює тебе на психотерапевта. Незалежно від твоїх початкових намірів.

Індіра з розумінням кивнула.

— Так, ви маєте рацію. Дуже точно.

Співбесіда минула добре. На думку Індіри, мій досвід роботи у «Броадмурі» був перевагою — він підтверджував, що я можу давати раду з важкими психічними розладами. Мені одразу запропонували цю посаду, і я погодився.

Через місяць я вже їхав до «Ґроу».

4

Гнаний крижаним січневим вітром, я під’їхав до «Ґроу». Вздовж дороги стояли голі скелети дерев. І небо, і земля були білими від снігу.

Я зупинився біля входу і потягнувся до кишені по сигарети. Я не палив уже тиждень і цього разу пообіцяв собі, що кину. Та опинившись тут, одразу здався. Я затягнувся, відчуваючи невдоволення собою. Психотерапевти розглядають паління як невирішену залежність — ту, з якою будь-який пристойний терапевт має попрацювати і подолати. Я не хотів, щоб від мене тхнуло сигаретами, тому кинув до рота кілька м’ятних цукерок і жував їх, доки курив, переминаючись з ноги на ногу.

Я тремтів, але, якщо чесно, більше від нервів, ніж від холоду. У мене були сумніви. Мій консультант у «Броадмурі» безсоромно заявив, що я роблю помилку. Він натякнув, що моя багатообіцяюча кар’єра скінчиться на новій посаді і що він рознюхав дещо про «Ґроу» загалом і професора Діомеда зокрема.

— Неординарна людина. Багато вивчає групові відносини — деякий час працював з Фуксом 7. У вісімдесяті керував якоюсь альтернативною терапевтичною спільнотою в Гартфордширі. Такі моделі терапії економічно нежиттє­здатні, особливо в наш час… — Він на мить зам’явся, а потім, знизивши голос, продовжив: — Я не намагаюся вас налякати, Тео. Та до мене дійшли чутки, що в тій установі надто часто звільняють людей. Через півроку ви можете залишитися без роботи… Ви впевнені, що не передумаєте?

Я завагався, та лише з ввічливості.

— Впевнений, — відповів я.

Він похитав головою.

— Як на мене, це кар’єрне самогубство. Та коли ви вже вирішили…

Я не розповів йому про Алісію Беренсон, про своє бажання вилікувати її. Я міг сказати йому мовою, яку він зрозуміє: що робота з нею може стати поштовхом для написання книжки, публікації чи чогось такого. Але я знав, що це марно, він однаково казатиме, що я роблю помилку. Можливо, він мав рацію. І я саме збирався про це дізнатися.

Я загасив сигарету, заспокоїв нерви та зайшов усередину.

Судово-медична установа «Ґроу» розміщувалась у найстарішій частині лікарні «Еджвер». Первісну будівлю з червоної цегли у вікторіанському стилі протягом довгого часу оточували і візуально зменшували вищими й зазвичай потворнішими прибудовами. «Ґроу» розміщувалась у серці цього комплексу. Єдиним натяком на її небезпечних мешканців був ряд камер спостереження, розташованих на огорожі наче для спостереження за хижими птахами. У приймальні доклали максимум зусиль, щоб вона здавалась привітною — великі блакитні дивани, примітивні дитячі малюнки пацієнтів на стінах. Усе скидалося радше на дитячий садок, аніж на судово-медичну установу під охороною.

Поряд зі мною з’явився високий чоловік. Він вишкірився до мене й простягнув руку. Представився Юрієм, головним медбратом.

—