Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Юрій був привабливий чоловік з міцною статурою, віком десь під сорок. Він мав темне волосся і тату, що виходило на його шию з-під коміра. Від нього гостро пахнуло тютюном і занадто солодким лосьйоном після гоління.

— Я переїхав сюди з Латвії сім років тому, — сказав Юрій, — і ні слова не вмів сказати англійською. Але за рік я вже вільно спілкувався.

— Приголомшливо.

— Не дуже. Англійська — легка мова. От спробуйте латиську.

Він засміявся і потягся до в’язки ключів, що дзвеніли у нього на поясі. Тоді зняв її та простягнув мені.

— Це від окремих палат. А це коди, які вам потрібно знати.

— Багатенько. У «Броадмурі» в мене було менше ключів.

— Еге, багато. Ми недавно посилили охорону — відколи до нас приєдналася Стефані.

— Хто така Стефані?

Юрій не відповів, але кивнув на жінку, яка саме виходила з кабінету в приймальні. Це була карибка років сорока. У неї була стрижка «боб».

— Я — Стефані Кларк, — непереконливо всміхнулася жінка. — Адміністраторка «Ґроу».

Я потиснув її руку і відчув, що її хватка наполегливіша, міцніша та значно неприємніша за Юрієву.

— Як для адміністраторки цього відділення, — сказала Стефані, — мій головний пріоритет — безпека. І пацієнтів, і персоналу. Якщо ви не в безпеці, то і ваші пацієнти теж. — Вона простягнула мені невеличкий пристрій — персональний сигнал про небезпеку. — Постійно носіть це з собою, а не просто залиште у своєму кабінеті.

Я опирався бажанню відповісти: «Так, мем». Якщо я хочу безпроблемного життя, то краще не сваритися з нею. Такою була моя тактика з попередніми владними адмі­ністраторами — уникати конфронтації та не потрапляти їм на очі.

— Приємно познайомитися, Стефані, — сказав я, всміхаючись.

Стефані кивнула, та не відповіла на усмішку.

— Юрій покаже вам ваш кабінет. — Адміністраторка розвернулась і, не озираючись, пішла геть.

— Ідіть за мною, — промовив Юрій.

Я пішов слідом за ним до палатного відділення — ми опинилися перед великими сталевими дверима. Поряд стояв охоронець із металошукачем.

— Впевнений, ви знаєте правила, — сказав Юрій. — Жодних гострих предметів — нічого, що можна застосувати як зброю.

— І запальнички теж заборонені, — додав охоронець, коли при обшуку дістав з моєї кишені запальничку, й осудливо подивився на мене.

— Вибачте, — сказав я. — Я про неї забув.

Юрій поманив мене за собою.

— Я покажу вам ваш кабінет. Усі зараз на зборах громади, тому тут доволі тихо.

— Чи можу я приєднатися?

— До зборів? — Юрій мав здивований вигляд. — Ви не хочете спочатку облаштуватися?

— Я можу зробити це пізніше. Якщо ви не проти.

Він знизав плечима.

— Як хочете. Вам сюди.

Юрій повів мене вниз з’єднувальними коридорами з безліччю замкнених дверей — був певний ритм у тому, як грюкали двері та оберталися ключі й засуви у замках. Ми повільно просувалися.

Було очевидно, що на утримання будівлі останнім часом було витрачено небагато: фарба облазила зі стін, а коридори тхнули цвіллю й гниттям.

Юрій зупинився біля зачинених дверей і кивнув.

— Вони тут, — сказав він. — Заходьте.

— Добре, дякую.

Я на мить завагався. Але потім відчинив двері й зайшов усередину.

5

Збори громади проходили у довгій кімнаті з високими заґратованими вікнами, що виходили на стіну з червоної цегли. У повітрі відчувався аромат кави, змішаний зі слідами лосьйону Юрія. У колі сиділо близько тридцяти людей. Більшість з них тримали паперові стаканчики з чаєм і кавою, позіхали і щосили намагалися прокинутися. Ті, хто вже допив каву, жмакали порожні паперянки, складали їх і навіть рвали на шматочки.

Збори відбувалися раз чи двічі на день; це було щось середнє між адміністративною нарадою і сеансом групової терапії. До порядку денного на обговорення виносили питання функціонування відділення чи лікування пацієнтів. За словами професора Діомеда, це була спроба залучити хворих до власного лікування і прихилити їх брати