Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Не проти, якщо я сяду? — спитала Джейн.

Хлопець знизав плечима, і вона сприйняла цю відповідь як «так». Чи, можливо, просто «байдуже». Вона підхопила стілець біля нього і помітила інгалятор з вентоліном, що лежав на сидінні. У хлопця була астма. Вона поклала інгалятор йому на стіл і сіла.

— Я — детектив Ріццолі, — сказала вона. — Це — детектив Фрост. Ми з відділу розслідування убивств бостонської поліції, і нам потрібна твоя допомога.

— Це щодо Софії. Так?

— Тож ти вже чув, що сталося.

Він кивнув, усе ще не дивлячись на неї.

— Я бачив поліцейські машини.

Пані Берд сказала від дверей:

— Він залишався вдома, а я ходила попитати, що відбувається. Я сказала йому не виходити, бо не хотіла жодних помилок. Ви, в поліції, іноді таке вигадаєте.

— Я намагаюсь нічого не вигадувати, пані Берд, — сказала Джейн.

— Тоді чому ви тут? — спитав Джамал. Він нарешті розвернувся обличчям до Джейн, і вона побачила вологі темні очі з неймовірно довгими віями. Для п’ятнадцяти років він був маленький і тендітний на вигляд. «Астма», — подумала вона.

— З будинку Софії зникло декілька речей, серед яких її ноутбук. Пані Леонґ сказала, що ти допомагав Софії купувати цей комп’ютер.

Він зморгнув, і його вії замерехтіли.

— Вона була приємна пані. Завжди намагалась заплатити мені за роботу.

— Що ти для неї робив?

— Нічого особливого. Так, допоміг їй розібратися з телевізором. Налаштував її новий комп’ютер. Мені було її шкода після смерті чоловіка.

— Нам усім було її шкода, — сказала пані Берд. — Найгірше лайно, як відомо, завжди трапляється з добрими людьми.

— Розкажи нам про ноутбук Софії. Коли ти допомагав їй його купувати? — спитав Джамала Фрост.

— Це було, мабуть, місяці зо два тому. Її старий зламався, і вона хотіла новий, щоб пошукати дещо онлайн. Грошей у неї було небагато, і вона спитала мене, що краще купити.

— Багато мешканок району просять його по допомогу, — сказала пані Берд, з відтінком гордості. — Він у нас — місцевий технар.

— Тож де вона купила цей комп’ютер? — спитав Фрост.

— Я знайшов їй один на «еБей». Це була дуже вигідна пропозиція. «Макбук ейр» 2012 року за сто п’ятдесят баксів. Графіка її не цікавила, і я зрозумів, що чотири гігабайти пам’яті буде цілком достатньо. Вона збиралась використовувати його лише для пошуку.

Фрост зашкрябав у своєму блокноті.

— Тож «Макбук ейр» 2012 року...

— Тринадцять і три десятих дюйми по діагоналі. Один і вісім десятих гігагерц «Інтел кор»...

— Стривай, трохи повільніше. Дай мені все це записати.

— Може, я просто роздрукую для вас технічні специфікації? — Джамал розвернувся до свого комп’ютера і застукав по клавіатурі, виводячи потрібну інформацію. За кілька секунд його принтер пробудився до життя, і звідти виліз аркуш паперу. — Колір був сріблястий, — додав він.

— І ти кажеш, що він коштував лише сто п’ятдесят доларів? — спитала Джейн.

— Так, вона зробила виграшну ставку, а продавець мав добрий рейтинг. Коли вона отримала цей ноут, я пішов до неї і допоміг також налаштувати вайфай.

— Господи, — сказала Джейн. — Як мені не вистачає такого фахівця, як ти.

Джамал уперше всміхнувся, але це була боязка усмішка. Він їм поки що не довіряв. Можливо, ніколи по-справжньому й не довірятиме.

Пані Берд сказала:

— Деякі з жінок платять йому, знаєте. Тож його допомога була б не безкоштовна.

— Але я ніколи не просив Софію платити мені, — сказав Джамал. — Натомість вона давала мені трохи тамале.

— Ця жінка готувала пречудові тамале, — сказала пані Берд.

А Джейн раптом подумала про тамале, що так і не приготували того ранку. Іноді навіть така дрібниця, як тамале, могла об’єднувати людей.

— Як щодо її мобільного телефону, Джамале? — спитав Фрост. — Ти його пам’ятаєш?

Джамал насупився.

— Він теж зник?

— Так.

— Дивно. Бо це просто якийсь старий андроїд, що був у неї цілу вічність. У неї були проблеми з пошуком по ньому через її зір. Саме тому їй потрібен був ноутбук для пошуків.

— Яких пошуків?

— Вона намагалась розшукати якісь старі газетні статті. Це важко зробити на маленькому телефоні, коли у вас очі недобачають.

Фрост відкрив у своєму блокноті нову сторінку і продовжив записувати.

— Тож це був старий андроїд. Якого кольору?

— Я знаю, що в нього був синій чохол з тропічними рибками. Вона любила рибок.

— Синій чохол з тропічними рибками. Гаразд, — сказав Фрост і закрив блокнот. — Дякую.

Джамал видихнув, явно з полегшенням, що розмову завершено. От тільки це був ще не кінець. Було ще одне запитання. яке Джейн мала поставити.

— Не хочу, щоб ти зрозумів це неправильно, Джамале, — сказала вона. — Але мені потрібно це прояснити. Можеш сказати нам, де ти був минулого вечора, близько опівночі?

Його обличчя миттю неначе накрило хмарою. Одним цим запитанням вона просто зруйнувала будь-яку довіру, яку вони з ним раніше побудували.

— Я так і знала, — з огидою просичала пані Берд. — До чого ви хилите, питаючи це? Саме для цього ви насправді прийшли, чи не так? Щоб звинуватити його?

— Ні, мем. Це абсолютно рутинне запитання.

— Ніяке воно не рутинне. Ви шукаєте причину звинуватити мого сина, а він би ніколи не скривдив Софії. Він любив її. Ми всі любили.

— Я розумію, але...

— А якщо хочете знати, я вам розкажу, як усе було. Минулого вечора стояла спека, а моєму хлопчикові вона шкодить. У нього був сильний напад астми. Останнє, чого б він міг хотіти, так це піти далі по вулиці і скривдити когось.

Поки його матір лютувала, Джамал нічого не казав, а лише сидів, вигнувши спину й розвернувши плечі, підтримуючи свою гідність у мовчанні. Джейн не могла взяти назад запитання, яке вона б поставила будь-якому підлітку, що жив у кварталі, де