Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

самісінькому дні колектора, наче голодні пащеки велетенських черв’яків, зі стін стирчали жерла двох труб завбільшки понад метр. Обидві вони під крутим нахилом поринали в надра закинутих каменярень, що лабіринтом розкинулися під усім селищем. Колись, коли цукровий буряк гуркотів тут по металевих жолобах, а в повітрі щільною запоною стояв нестерпний сморід, мордаті труби зливали відходи просто в катакомби. Та вже багацько років єдиним їхнім вмістом була іржа, що покривала стіни.

Так ось: нині з труб струменіло світло.

І якби ви зазирнули в одну з них, то відразу наразилися на холодний, безжальний погляд Звіра, що стояв потойбіч.

Розділ 5

Фатальна помилка номер два

Андрій сидів у закушпеленому кабінеті слідчого Микитюка. Понаскидувані в кутку архівні теки, три допотопні монітори просто на підлозі, порожні стелажі у три ряди, старі обдерті стільці… Можна подумати, працівники райвідділку забули, де звалище. Ні, звісно ж, не забули… Реформа дісталася сюди поки що лише у вигляді двох відносно нових комп’ютерів, але списати гори старого мотлоху теж було цілим бюрократичним ритуалом, і тому все це очікувало свого часу… Молодика на небі чи ще чогось…

Серед купи того непотребу по-сирітському притулився облуплений письмовий стіл. Слідчий Микитюк, худий тип із виснаженим обличчям, згорбився перед монітором і щось нестерпно довго набирав одним пальцем на замацаній клавіатурі.

— Виходить… — він звірився з комп’ютером. — Починаючи з 23:47, вона телефонувала вам чотири рази. Так?

— Мабуть. Я не рахував.

— З якою метою?

— Та звідки я знаю… Я не взяв слухавку.

— Чому?

— За кермом був. Їхав… — Андрій подумав, чи варто пояснювати куди, і просто додав: — На похорон.

— Чому вона телефонувала саме вам, якщо ви кажете, що давно розійшлися?

— Поняття не маю! Ми відтоді не спілкувалися. Взагалі.

— Але ж виходить, що дівчина телефонує колишньому хлопцеві, з яким не спілкується, а за п’ять хвилин… — він намалював у повітрі зашморг навколо шиї.

Андрій важко зітхнув і спохмурнів. Слідчий уткнувся носом у монітор. Андрієві здавалося, що перед ним на екрані — щось особисте про них. Світлини, роздруківки розмов… Чужий чоловік на простирадлах… Усього цього на моніторі слідчого Микитюка, ясна річ, не було і бути не могло, але Андрюхина фантазія вже украй розійшлася. Стало неприємно. Наче хтось потис тобі руку спітнілою холодною долонею… Урешті слідчий нахилився й зашарудів у шухляді. Він щось дістав і заходився перекладати в себе на колінах.

— Ану… Погляньте… — байдужо промимрив він. — Упізнаєте когось?

На стіл розсипом лягли світлини, і слідчий негайно вп’явся в Андрія поглядом.

Андрюхине лице залишалося цілком безпристрасним, от лише вуха вмить побуряковіли. Очі неквапно перейшли з одного фото на інше, потім так само флегматично ковзнули по ліктях слідчого, що лежали на столі, по ледь засмальцьованій тканині його костюма, пройшлися гладенько виголеним підборіддям і, нарешті, зустрілися з його уважним поглядом.

— Але ж ти й виродок, — спокійно мовив Андрій.

Вона була сфотографована вже в морзі. Фотограф безпардонно взяв у кадр красиві груди і між ними грубий шов, який залишив патологоанатом. Прекрасна і після смерті… Якби не потворний ліловий пруг навколо шиї…

— Я вибачаюся… — знизав плечима слідчий, знову склавши світлини стосиком. — Повинен був подивитися на вашу реакцію. Всяко буває. Навіть навмисне доведення…

— Подивився? — процідив Андрюха.

Він одвернувся. Руки ледь помітно тремтіли, і слідчий якийсь час уважно свердлив їх очима.

— Питань, так сказать, більше не маю, — завершив Микитюк. — Ви не за кермом? Може, трохи, щоб нерви, так сказать…

І слідчий видобув зі столу пляшку горілки. За хвильку старанно подмухав у склянку сумнівної чистоти і налляв десь на палець, так і не дочекавшись відповіді.

— Я не п’ю.

— А хто каже! Один ковток… Ви аж на лиці перемінилися… Вибачте ще раз.

Урвавши його бубоніння, Андрій мовчки вихилив склянку.

— Ще? — запитав слідчий.

Андрій хитнув головою.

— А їй ніхто не погрожував? — обережно запитав Микитюк і сховав пляшку. — Може, надоїдав дзвінками чи що… Знаєте, люди іноді мають борги, напрімєр…

— Та звідки я знаю! — прохарчав Андрій, що й досі кривився від горілчаної гіркоти. — Вдесяте кажу вам…

— Так… Просто взяти отак і встромити голову… — слідчий помацав себе за шию. — Вона той… на шнурі удлінітєля…

Андрій звів на нього очі, й той затнувся.

— Вибачте, — байдужо промовив Микитюк. — Я про те, що не на рівному ж місці такі рішенія…

— Не таке воно вже і рівне, — знизав плечима Андрій. — Аліса дуже імпульсивна. Була… Можна сказати, схильна до істерик. Та хто ж знав, що до такого дійде…

— А ще й ураховуючи її стан! — закивав слідчий. — Це вже не просто самогубство! Це вже, виходить, два в одному!

Розгадка цього каламбуру спалахнула в Андрюхиній голові миттєво, він спробував був заштовхнути її якнайдалі, зосередився на диханні. Бракувало ще нападу на співробітника поліції… Він стиснув кулаки. Гучно хруснув суглоб. Слідчий метнув на Андрія швидкий погляд, і він зрозумів, що цей показний цинізм теж був навмисний. Отже, його серйозно підозрюють.

— Не лише своїм життям, так сказать, розпорядилася, — уточнив слідчий і замовк, уважно спостерігаючи за Андрієвою реакцією.

Той сидів, втупившись порожнім поглядом у стіну.

— Просто чудо, що батько в іншій кімнаті почув, як табуретка впала… — повільно провадив Микитюк. Він досі свердлив Андрія байдужим зміїним поглядом. — А вона, виходить, уже в реанімації померла.

— А дитина? — запитав Андрій, майже не ворушачи губами. — Що з дитиною?

— А ви знали, до речі? Що вагітна. Бо там термін невеликий, а ви, як я зрозумів, не спілкувалися. Чи дитина саме до розлучення?

Андрій рвучко підвівся, наліг стегном на стіл і завиграшки притиснув слідчого до стіни. Той перелякано вхопився руками за край, але з таким самим успіхом міг намагатися спинити потяг; стільниця боляче врізалася йому під ребра.

— Щось тісно у вас, — стиха мовив Андрій. — Вибачайте.

І натиснув дужче.

— Дістали дитинку! — прокректав слідчий Микитюк. — Успокойтеся… Зараз на штучному диханні. Ви мені ребра… Зламаєте…

— У якій лікарні?

— У другій дитячій… Та лікарі кажуть, шансів мало. Жить не буде.

Андрій видав низьке, тоскне виття, вхопив стос світлин і люто пожбурив об стіну. Вони норовисто розлетілися по всьому кабінету зграйкою чималих метеликів і вмостилися то тут, то там. Звіддаля могло видатися, що на світлинах — просто вродлива дівчина. Дуже вродлива і дуже молода. І хтось закарбував її, коли вона міцно спала.

Андрій повернувся з Афганістану чотирнадцятого року. Прохолодного березневого ранку вийшов із брами їхньої бази в Кальві, що на острові Корсика. Його кітель вилискував шевронами, нашивками і почесними знаками, його