Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

платили, і погляди змінювались, і перехід з одного політичного табору в інший уже нікого не дивував. Тож право вето в сеймі XVIII століття стало страшним гальмом Польщі: за всю історію Речі Посполитої було зірвано дві третини сеймів, і третину з них — голосом одного депутата: «Нє позвалям! Мам право вето!» І все — «юж, Параню, по коханню» — якщо нема закону, економіка й політика топчуться на місці… Але то мала біда: кожен магнат на місці був сам собі і король, і сейм, і суддя, тому-то й казали, що тогочасна «Польща була раєм для шляхти, чистилищем для міщан і пеклом для хлопа»… А з пекла, як відомо, і чорти інколи на волю вириваються, і ситуація стає критичною, та про це згодом…

І ось уже сам Франц Салезій Потоцький після смерті Августа ІІІ Фрідріха в 1763 році став тихим претендентом на королівську корону: багатства й політичні заслуги повністю дозволяли, але… Те «але» переважувало і багатства, і досягнення всіх можливих претендентів на польський трон: Росія і її можновладці не сумнівалися у своєму «споконвічному» історичному праві на польські землі, та той чужоземний вплив на польські справи здійснювався дуже хитро — руками польської шляхти за щедру винагороду сусідів. Попри запевняння в цілковитій підтримці Потоцького з боку російських царедворців, у серпні 1764 королем став Станіслав ІІ Август ІV Понятовський, про якого найкраще висловилася його висока покровителька й колишня коханка Катерина ІІ: «З усіх претендентів на корону він має найменше підстав її отримати, а отже, буде найбільше зобов’язаний тим, з чиїх рук її дістане…» Вибори відбувалися за сценарієм Петербурга: у Польщу з ініціативи «Фамілії» були введені російські війська; усі дороги до Варшави перекрили, і — хто б сумнівався! — сейм одноголосно вибрав Станіслава Понятовського. «Вітаю вас із королем, якого ми зробили», — цинічно писала імператриця міністрові закордонних справ Паніну. І хто замовляє музику, той, звісно, і платить: у вересні 1764 року російський посол Репнін виплатив залученим до виборів посадовцям понад сто тисяч золотих червінців — гроші отримали і король, і Олександр Чарторийський, його рідний дядько, і інші іуди й іудчики…

Згадуючи ту недавню історію, старий Потоцький аж засувався на місці: душевний біль був іще дуже сильним. І сьогодні цей же король став для польських шляхтичів-жаб лелекою, звично викликавши для впокорення барських конфедератів, що прагнули його скинути, російські війська… Тепер старий магнат не брав участі в грі: політичний досвід і вік навчили Потоцького витримки й швейцарського нейтралітету: і так надто багато маєтностей згинуло за два роки в київського й волинського воєводи; та й не міг він уже в сімдесят років претендувати на корону. Проте була, була в Потоцького своя фартова карта в рукаві, і він сподівався її незабаром витягнути… Час працював на Потоцького… Точніше, на двох: єдиному синові Станіславові Щенсному Потоцькому уже було двадцять, та для політика з курсом на корону це «щойно двадцять», що звучить значно гірше, ніж двадцять один, а двадцять два — гм… узагалі некепсько. Тож терпіння, татусю, терпіння й витримки…

Карета в’їхала в міську браму Белза — старовинного містечка за дванадцять кілометрів від Кристинополя. З трьох боків оточене водою приток Бугу, а з одного — крутим підйомом, воно здавна було важкодоступне для ворогів. Франц Салезій відчував у цьому місті якусь душевну рівновагу чи через те, що отримав його як подарунок долі в тридцять два від бездітного дядька, тоді як решту маєтностей доводилося вигризати зубами або купляти (усі ми сентиментально розслабляємося, споглядаючи свої подарунки, і почуваємося дітьми-везунчиками, яких люблять), чи через те, що з цього містечка вийшла й здобула всесвітню славу чудотворна ікона Матері Божої Ченстоховської. До Белза константинопольська ікона, яку принесли в Київську Русь Кирило й Мефодій, потрапила завдяки шлюбам руських княжон із князями галицькими й польськими. І коли настав чорний час облоги міста монголо-татарами, місцеві жителі як останню свою надію винесли ікону на фортечну стіну… Коли одна з трьох стріл влучила в лик Богоматері, сталося диво: з «рани» потекла кров, а на татарів спала темрява — перелякані вороги відступили… А ікона з трикутним шрамом на лику творила й творить донині дива зцілення — спочатку у Львові, а тепер у Ченстохові в Польщі; та й обидві її копії в Україні — Лопатинська й Гошівська — теж стали чудотворними.

Кароль Сіраковський шанобливо відкрив дверцята карети, і Франц Салезій, крекчучи: «Старість — не радість», — зійшов на землю занімілими ногами. З родового будинку Потоцьких повискакували слуги й опустилися на коліна перед каретою.

— В-в-вітаю тебе, т-тату, радий т-тебе б-бачити… Як доїхали?.. — Станіслав Щенсний був заскочений несподіваним візитом батька й від хвилювання аж почав затинатися: змалечку йому втовкмачували, якого сильного, славного й багатого батька він син, і хлопець мав його за живого Бога… А якщо Бога ще треба було собі уявити, то тато… тато був реальний — з подвигами, звершеннями, з величезною владою, якою, як істинний Бог, одних милував, а інших карав. Тільки Бог міг мати таку силу й чесноти, як його батько. Тож Станіслав Щенсний, друге ім’я якого польською означало «Щасливий», а латиною перекладалось як «Фелікс», утілював усю велику родову славу Потоцьких гербу Срібної Пиляви: їхні військові звитяги, складні державні звання, економічний талант примножувати свої багатства — усе те, що ореолом поваги й заздрості оповило їхню фамілію… Та ж слава лягала на плечі вродливого юнака величезним тягарем відповідальності перед майбутнім свого роду — з дитинства він тільки й чув: «Вставай, бо майбутні королі довго не сплять», «Ти мусиш, бо ти Потоцький», «Вчи латину, французьку, німецьку — з королями колись будеш за одним столом сидіти…». Тож хлопчина змалку дуже боявся розчарувати своїх батьків і щось зробити не так… І той страх «щось зробити не так» був настільки сильним, що часом уводив його в повний ступор і зовсім забирав дар мови — Станіслав тільки тремтів від страху перед батьком, а той навіснів: дав Бог єдиного сина на чотири дівки, і той не вдався в Потоцьких… Юнака досі гнітив важкий, неприємний спогад про те, як у десять батько покликав його до себе дати прочухана за те, що грався в лови із сином кухарки. Франц Салезій тоді тільки грізно глянув, навіть іще нічого не встиг сказати, як… як Станіслав відчув, що штани змокріли проти його волі. Хлопця не били — ні, і пояснення тому страху Станіслав Потоцький шукав протягом усього життя.