Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Ви мені не вірите?! — Лідія починала злитися. Вона знала, що її син ігроман, але точно не наркоман.

— Не важливо, у що я вірю, а у що ні, — спокійно відповів Степан. — Ви мене найняли для того, щоб я знайшов вашого сина. Мені все одно, чим він займався, я не поліціянт. Але, якщо він це ховав, — Степан показав дріт ближче, — то це щось важливе.

Лідія довго стояла і мовчала. Вона хотіла кричати на детектива, що він не має права лізти в їх справи, що у неї гарний син. Але з кожною секундою вона заспокоювалася. Жінка розуміла, що детектив мав рацію, вона на це сама підписалася. І все ж вона не думала, що її син ховав щось настільки страшне та дивне.

— Гаразд, — вже спокійно відповіла вона.

Степан сходив до машини, взяв інструменти, швиденько розкрутив комп'ютер і витяг жорсткий диск. Перш ніж піти з кімнати, він ще раз глянув на книжку, що лежала на тумбочці. Ця книга була не там, де повинна була бути.

Вже почало сіріти, але Степан ще не все оглянув, що збирався. Звичайно, після такої дивної знахідки він був майже впевнений в тому, що в будинку нічого не буде.

— Мені треба оглянути льох та прибудову, — нагадав він жінці.

— Так, звичайно, — Лідія повела детектива до прибудови. Вона була ближче.

Жінка відчинила навісний замок. Степан вже в той момент знав, що нічого там не знайде, але все ж зазирнув в середину. Прибудова була довгуватою, і місця в ній було небагато. Увімкнувши світло, він побачив великий столярний стіл, декілька приладів для роботи з мікросхемами. На протилежній стіні висіло багато різних інструментів.

— Що це? — Лідія підійшла до столу і взяла одну з мікросхем у руки.

— Я це теж візьму! — Степан забрав три мікросхеми і один дріт. Ігор працював над тим, щоб створити ще три такі пристрої, які чоловік знайшов у кімнаті.

Здогади крутилися в голові, але який з них правильний, Степан не знав. Він знав, що деякі підлітки ховалися від батьків у льохах чи сараях, щоб батьки понервувалися. Часто таке траплялося після сварок. Але тут не було ні Ігоря, ні якогось ноутбука, щоб він грав. Без ігор він точно нікуди б не пішов.

Тепер дивні знахідки. Наркоман? Можливо, він постачальник? Степан не знав, що це за пристрій, але якщо це якийсь новий наркотик, то хлопця могли шукати постраждалі чи якісь бариги, якщо Ігор торгував на їх території. Вони його знайшли? Степан цього не знав, але тепер він був упевнений, що це не звичайна справа про зникнення підлітка.

Зазирнувши у льох, нічого незвичайного він не помітив. Ніяких слідів того, що Ігор сам там ховався і ховав їжу.

— Думаю, на сьогодні у вас я закінчив...

— Як? Все? Ви ж навіть не почали шукати, де мій син, — ще один мінус цієї роботи: всі вважали, що результат буде через декілька годин.

— Я дещо знайшов, і тепер мені треба розібратися, що це таке, — спокійно відповів Степан.

— І як по-вашому, що це? — Лідія не зупиняла потік питань.

— Я не знаю, і доки у мене не буде додаткової інформації, більше нічого сказати я не зможу, — чоловік намагався якомога швидше закінчити цю бесіду. На вулиці вже було темно.

— І куди ви зараз?

— Додому! — вже різкіше відповів Степан. Він ненавидів такі запитання. Замовники намагалися зрозуміти хід мислення детектива. Але це було десь глибоко в ньому, на рівні підсвідомості, тож не міг все пояснити. — Треба віддати ці прилади людині, яка на них розуміється. А завтра треба зустрітися з друзями вашого сина. Щось іще?

Лідія мовчала, її нижня губа тремтіла. В очах з'явився блиск, вона ледь трималася, щоб не заплакати. Степан знав, що вона переживає і хоче, щоб її сина якомога швидше знайшли. Але інколи замовники переходили всі межі.

— Вибачте, — чоловік поклав руку на плече Лідії, щоб заспокоїти. Він знову розмовляв спокійно. — Я зроблю все можливе, щоб знайти вашого сина!

Жінка витерла тильною стороною долоні очі і мовчки кивнула.

Степан попрощався і сів за кермо свого автомобіля. Він їхав пустими вулицями міста. Щось в цій справі йому не подобалося. Чоловік швидко кинув погляд на пасажирське сидіння, де лежав весь його «улов». Це були наче шматочки великого пазла, малюнка якого Степан взагалі не розумів.