Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Вони пройшли по короткому коридору у велику вітальню, з якої був вихід до ще двох кімнат. Праворуч були відкриті двері у невелику кімнату. Степан трохи сповільнив крок, щоб зазирнути. Лідія ж пішла до інших, зачинених дверей, що були прямо навпроти коридору.

— Це його кімната, — жінка вказала на коричневі двері з написом «Не заходити!»

— Дякую, далі я сам! — Степан взявся за ручку дверей і чекав, доки Лідія відійде і залишить його самого. Він знав, що інколи матерям досить складно зрозуміти, чому їх просять не втручатися, і особливо не стояти «над душею». Вони думають, що знають все про своїх дітей, і тим нема чого приховувати від матері.

Лідія, на здивування Степана, досить швидко відійшла від нього на середину вітальні. Чоловік волів би, щоб Лідія пішла до кухні, але змусити її це зробити він не міг.

Відчинивши двері, він побачив повний безлад.

— Тут вже були поліціянти? — запитав Степан, впевнений, що вони перевернули все в кімнаті.

— Були, але не дуже довго, — Лідія не зрушила з місця. — Вони там майже нічого не чіпали. Порозглядали комп'ютерні шухляди, полиці та пішли. Навіть не повернулися за комп'ютером, щоб зламати пароль і зайти на робочий стіл, — тепер на її обличчі була злість.

— Тобто це звичайний вигляд кімнати вашого сина? — про всяк випадок уточнив детектив.

— Так!

— Це дуже добре! Дякую, — Степан зайшов у кімнату і зачинив за собою двері, щоб не відчувати на своїй потилиці погляд Лідії.

Він не вперше бачив такі брудні кімнати. Багато сучасних підлітків не слідкували за приміщеннями в яких живуть та сплять. І це була не найбрудніша кімната, яку бачив Степан. Були й гірші, хоча кімната Ігоря була близько до вершини списку.

Чоловік підняв декілька брудних речей перед собою, оглянув, після чого кинув на пусте місце на підлозі, ліворуч від себе. Повільно він оглядав всі речі і скидав їх в одне місце. Вже через п'ять хвилин утворилася невелика купа з одягу. А сама кімната ставала просторішою.

Щоб передивитися весь розкиданий одяг, пішло близько пів години. В речах він нічого не знайшов. Коли вони закінчилися, Степан нарешті почав роздивлятися кімнату.

Розправлене ліжко біля правої стіни. Невелика тумбочка, на якій лежала книга. Над тумбочкою висів нічник. Біля дальньої стіни стояла відчинена шафа-купе, і одразу ліворуч від неї невелике вікно.

В лівому дальньому куті стояв комп'ютерний стіл. По центру лівої стіни, напроти ще одного вікна, стояв письмовий стіл з купою брудних чашок. На столі у рамочці стояла фотографія всієї сім'ї. Степан швидко зробив фото на телефон, щоб була фотографія хлопця. Коло лівої стіни, просто біля вхідних дверей, стояла шафа для книжок, яка була заставлена іграшковими фігурами. Якраз біля цієї шафи Степан і скинув всю одежу.

Для початку, він підійшов до тумбочки: йому було цікаво, що саме читав хлопець. Книга була про програмування і написання комп'ютерних ігор. Цілком зрозуміло, якщо хлопець багато грав, але зазвичай такі книжки тримали біля комп'ютера, щоб одразу застосувати на практиці те, про що прочитали.

В тумбочці був такий же безлад, як і в кімнаті. Якісь дроти, зарядні пристрої. Ще якісь фігурки, які чомусь не стояли на полицях шафи. Степан знайшов купу зім'ятих серветок, він обережно витрусив їх з тумбочки, і біля дальньої стіни знайшов невеличку шкатулку, в якій лежало трохи грошей.

За декілька хвилин чоловік з тумбочки витяг все, що було. Нічого цікавого не знайшов — звичайний мотлох, який зазвичай накопичується роками.

День був довгим, тож Степан повільно перевіряв всю кімнату, кожен сантиметр, в пошуках чогось незвичайного. Він шукав, можливо, якісь схованки, що могли б вказати на те, чим він захоплюється, окрім комп'ютерних ігор, але нічого не було.

Час від часу до кімнати заходила Лідія, пропонувала щось випити чи поїсти, після чого знову залишала Степана на самоті. Ближче до вечора він нарешті дістався комп'ютера. Як і казала Лідія, на комп'ютері стояв пароль.

Чоловік сів на комп'ютерний стілець і трохи від'їхав. Він думав. Зазвичай, пароль мав якесь значення, але щось складніше, аніж дата народження, щоб мати не змогла залізти.

На стінах не було ніяких плакатів, дивлячись на які, можна було б створити якийсь пароль. Степан перевернув клавіатуру та комп'ютерну мишку. Він відсунув монітор, заглянув за комп'ютерні колонки. Ніде не було листочка з паролем.

Коли він почав повертати все назад, дроти не захотіли повертатися на свої місця за столом. Вони вели за шухляди комп'ютерного столу, аж до самого кутка кімнати.

Степан почав повільно відсувати стіл. Щось впало і клацнуло об підлогу.

Чоловік зазирнув до утвореного невеликого простору між стіною та столом. На підлозі лежало щось скручене. Але дістати це детектив ще не міг. Дроти були натягнуті, далі відсунути стіл, щоб нічого не попадало, не було можливості. Тож він почав все відключати.

Коли він нарешті закінчив цим займатися, відразу потягнув стіл на середину кімнати. Просто в кутку лежав якийсь незвичайний дріт.

Степан роздивлявся те, чого до цього ніколи не бачив. З одного кінця була досить довга голка в крові. З іншого кінця сірого дроту, товщиною з вказівний палець, був usb-роз'єм.

На шум через відсування столу прийшла Лідія.

— У вас щось трапилося? — вона побачила детектива з дротом у руках.

— Ваш син був наркоманом? — спокійно запитав Степан. Він роздивлявся задню стінку столу. Дріт був прикріплений до неї за допомогою скотчу, але той відклеївся.

— Що? Ні! — твердо відповіла жінка.

— Я не знаю що це, — детектив показав дріт, — але це було в кімнаті вашого сина, і на голці — кров. Я майже впевнений, що це кров, але я б волів би зробити аналіз.

— Мій син не наркоман! — продовжувала стояти на своєму жінка.

— Можливо, але я заберу це “щось” з собою, — він замовк на секунду, після чого додав: — А ще я заберу жорсткий диск з комп'ютера. Треба подивитися, що ще він ховав.