Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

Прага, де я щодня ходив у кнайпи в Лібенах, на Жижкові і на Височанах, на Малій Страні й у Старому Місті. Вважай чверть століття я обідав у цих моїх кнайпах і вкрай рідко, хутше через непорозуміння, потрапляв до пристойного ресторану чи готелю; їх я відвідувати не любив і навіть губився там, а отямлювався тільки тоді, коли опинявся на вулиці і міг заскочити в першу-ліпшу забігайлівку: отут мені було гарно, отут були всі свої — свої офіціянти, свій господар, тут я був серед друзів, вдома, у колі родини…

І от я сиджу в «Золотому тигрі», пройшовши шлях до самих витоків мого кнайпового життя і з’ясувавши для себе, що все це почалося з батька, коли я їздив з ним і пив шклянка за шклянкою лимонад, поки батько перевіряв рахунки й обчислював податки горопашних власників пивничок, у яких завжди було щось не так. Я сиджу в «Золотому тигрі» і посміхаюся; весь цей час я нікого не чув, начеб сидів де-небудь у тихому лісі, тому що я подумки пройшовся кнайпами мого життя аж до найпершої в селі під Німбурком.

А тим часом пан Руїс, якого я тепер уже чую, розповідав…

— Прилетіли ми, виявляється, до Копенгаґену, а там нас зустріли на двох автах, тоді ми, «Квартет Дворжака», у перший раз прийняли запрошення, не знаючи, від кого воно і хто нам так по-королівському щедро заплатив. Поки ми їхали на тих автах, звечоріло, обидва типи, що нас зустріли, по одному на авто, вбрані в чорні рединґоти, зберігали незворушний спокій, і от ми, лишивши за спиною Копенгаґен, під’їхали до великого будинку, перед нами розчахнулися ворота, піднялися ґрати, і ми опинилися на подвір’ї, і тут ми вже по заґратованих вікнах дошолопали, що потрапили до в’язниці. Потім нас прийняв начальник цього закладу, і для нас був накритий шведський стіл — навіть з вином, а коли настала пора, нас відвели в тюремну каплицю, де вже зібралися в’язні, і ми, наладнавши інструменти, заграли… Спочатку знов-таки квартет Дворжака, а потім — «З мого життя»; ми грали в повній тиші, усвідомлюючи, що такої публіки в нас іще ніколи не було. Коли ми закінчили, оплесків не було, усі лишилися сидіти на своїх місцях, вражені до глибини душі; ми піднялися і стали кланятися, лаштуючись іти, але ув’язнені як і раніше сиділи, спершись руками на підборіддя чи ховаючи обличчя в долонях… Це була найкраща публіка в нашому житті, майже як рік назад в Оксфорді, де усі чоловіки в залі були у фраках, тоді ми теж розкланялися і рушили за куліси, але перш ніж піти, ще обернулися — а слухачі продовжували стояти, вражені майже так само, як ці ув’язнені в Копенгаґені, для яких ми виконували те саме: квартет Дворжака, написаний ним після смерті його дітей, «З мого життя» Сметани і квартет Яначека. От такий був у нас репертуар, і ця музика так захоплювала і захоплює, що й в Оксфорді, і в копенгаґенській в’язниці публіка не зважилася порушити своє містичне злиття з музикою жодним оплеском. Панове, що ж це таке — музика, чим вона бере за душу? Та, по правді, нічим… а виходить, усім…

Так сказав пан Руїс, і всі ми були настільки схвильовані, що поспішили сховати наші обличчя за гальбами пінистого пива.

ШЕСТИКЛАСНИЦЯ

Найбільшими дітьми в нашому містечку були дорослі, а серед дорослих були й такі, що грали у виставах. Ледве чи не всі вони ходили до нас у броварню: коли забивали свиней, коли був сезон полювання на куріпок і зайців, а надто, як наставала пора генеральних проб. Що два місяці вони тішили нас новою п’єсою, яку спочатку впродовж кількох вечорів читали в нашій господі, п’ючи пиво, та закусуючи товстими скибами хліба, намащеними смальцем, і деклямували вголос те, що збиралися виконувати на сцені. Потім вони їздили до Праги подивитись, як цю п’єсу ставлять там. Аж врешті наставала прекрасна пора проб на сцені.

З самого ранку матінка перевдягалась у свій синій стрій, напувала кіз, годувала пацят, і, нарешті затиснувши роль під пахвою, коли пішадрала, а коли й на ровері добиралася в місто. Але це вже була не матінка, а краля, яка має грати в черговому спектаклі. Коли ставили «Периферію», вона балакала на празький манір і то так вульгарно, що татуньо навіть зазирав у текст — чи справді там отаке пишеться. Коли ж вона грала жінку з моря, то так перевтілювалася, що і з татком розмовляла роздратованим тоном, а коли Нору — то спочатку була з ним ввічлива і готова слугувати у всьому, але потім, у міру того, як характер її героїні мінявся, бралася загрожувати йому розлученням і нарікати, що кине його, а бідний татуньо заспокоївся лише тоді, як переконався з книги, що власне такою і є її роль в останній дії, та що насправді матінка нічого подібного не має думці.

І все-таки батько страхався, тому що матінка грала усе це куди природніше, аніж то буває в житті, з усією щирістю запевняючи, що піде від нього і почне все спочатку…

Найбільше батькові подобалося, коли матінка грала Дездемону. До останньої дії він уже цілковито перевтілювався в Отелло і дуже шкодував, що не може сам зіграти головну роль. Тому останню дію він неодмінно випробовував із матінкою, і настільки вживався в роль та з такою самовіддачею і задоволенням розігрував усі сцени ревнощів, що якось навіть повалив матінку на підлогу і став репетувати на неї, тримаючи однією рукою книжку, а іншою стискаючи небогу так, що в неї заболіла рука, і вона крикнула батькові, мовляв, пусти мене, і обізвала його грубіяном. А татуньо захищався, що так написано в книжці, і хотів ще спробувати з матінкою фінал, але вона вчасно подивилася на годинник і сказала, що їй пора до театру, а то батько міг би задушити її — так само, як наприкінці «Отелло».

І от щовечора перед пробами матінка в синьому костюмі перетинала площу зі згорнутою в рурку роллю під пахвою, перехожі віталися з нею, зупинялися, обступали її, а вона, усміхаючись, розповідала, яка то буде вистава і хто в ній буде грати. Я ж стояв під колонами біля крамниці пана Реґера, який скуповував шкурки зайців, цапенят, хом’яків і всякої такої живності. Там завжди панував такий сморід, що люди туди заходили тільки